– Донечко, ніяк не можу. Так багато справ вдома та на роботі. Давай іншим разом, гаразд? Ти тільки не ображайся на мене, я не спеціально! – виправдовувалася моя мама у слухавку. Чую від неї цю фразу майже 2 роки.
Головний винуватець такої “затримки” у матері – квартира, яку залишила бабуся у спадок. Вона невелика, всього дві кімнати – якраз мені та брату порівно. Наша бабуся жила у Львові, я там народилася та провела все своє дитинство. Після школи переїхала до Києва на навчання. Там зустріла свого чоловіка Миколу та залишилася жити у столиці з ним. Разом ми вже майже 5 років. А моя мама та молодший брат Петро у Львові живуть.
Бабусі не стало 2 роки тому. Була старенька, часто хворіла й серце не витримало. У заповіті вона передала нам свою невелику двокімнатну квартиру, майже у центрі міста – старий австрійський будинок.
– Краще квартиру продати та поділити гроші навпіл. А там вже докладете собі та купите будинок у Києві, як ти і хотіла – казала моя мама.
Коли я була вагітна первістком, до мене неочікувано зателефонував брат:
– Ми продаємо квартиру бабусі. Мама вже написала оголошення в газету та розвішала на інших будинках. Я радився з ріелторами. Вони сказали, що можуть знайти потенційних покупців.
Сподівалася, що скоро отримаю свою кровну половину, адже досі жили з Миколою на орендованій квартирі. Не за горами декретна відпустка, тому гроші нам були ой як потрібні!
– Мамо, ну що там з квартирою? Продали її нарешті? Ти ж знаєш, у якому зараз я становищі!
– Ну ми тут вирішили ще не поспішати. У мене для тебе чудова новина, тобі краще сісти. Петро зробив пропозицію Іринці, так що ми готуємося до весілля! Приблизна дата – початок осені!
Звісно я здогадалася, що Петро не просто так зробив пропозицію дівчині, з якою зустрічається декілька місяців. Ще на весіллі помітила в неї круглий животик.
Якщо раніше мама не могла приїхати до нас у гості в Київ через роботу та велику відстань, то зараз з’явилася нова відмовка – няньчиться з онучкою. А нашого Захарка вона бачила хіба по Скайпі, навіть на хрестини не приїхала.
– Доню, нам ріелтор сказав, що зараз ринок дуже нестабільний, краще декілька місяців почекати. Та й нема потенційних покупців. Сама ж розумієш, будинок старенький, ніхто не хоче у такому жити! – виправдовувалася мати.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Тоді був липень, чоловікові дали відпустку на тиждень. Вирішили, що поїдемо до Львова, провідаємо моїх рідних. Давно не бачилися. Але не стала їх попереджати, нехай це буде сюрприз! А житимемо у квартирі бабусі, якраз до центру недалеко. Тим паче, що Микола ще жодного разу не був у Львові, ну хіба що проїздом.
– Ой! Доню, це ти? А чому не попередила про приїзд? – зустрічає нас на порозі зніяковіла мати.
Дивлюся, що у прихожій кімнаті стоїть дитяча коляска, взуття та куртки. Виявляється, що весь цей час брат з дружиною спокійно жили у цій квартирі, а ріелтори та продаж – вигадана казочка, щоб я повірила та зайвий раз не нагадувала про гроші.
– Хіба тобі шкода? Ти там у столиці дах над головою маєш. А Іра з села приїхала, її батьки далеко живуть. Та в них дівчинка маленька. Брат твій працює на двох роботах, бо грошей ледь на життя вистачає.
– Ні, мамо, так не чесно. Я зараз у декретній відпустці, Микола тільки працює. І у нас там нема від кого помочі чекати. Так що будьте ласкаві та віддайте мені половину вартості від квартири. Бабуся мені її також заповідала.
Тут у розмову вже втрутилася Ірина. Почала кричати, як та собака прокажена:
– Ти ще на нас до суду подай! Ми тут прописані, у нас дитинка маленька! Та це ми тебе засудимо!
А моя мама мовчки розвернулася та пішла до кухні. Тоді ми тиждень жили у готелі та оминали квартиру десятою дорогою. Але хіба ж так чесно? У мене також маленька дитина. Тих грошей нам би вистачило на перший внесок за іпотеку. Микола каже, щоб я подала на них до суду. Мовляв, з ними треба тільки через адвоката говорити. Але я не можу. Все-таки це мої рідні люди…
Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Як би ви вчинили на місці дівчини?
