Я довго жила з відчуттям, що ми з чоловіком ніби б’ємося головою об стіну. Працюємо обоє багато, втомлюємося страшенно, а толку ніби й немає. Жили ми вшестеро в одній квартирі: я, чоловік, син, мої батьки і бабуся.

Я довго жила з відчуттям, що ми з чоловіком ніби б’ємося головою об стіну. Працюємо обоє багато, втомлюємося страшенно, а толку ніби й немає.

Жили ми вшестеро в одній квартирі: я, чоловік, син, мої батьки і бабуся. У ванну зранку черга, на кухні теж не розвернутися, а сина часто бачила вже тільки сплячим.

Одного вечора я прийшла з роботи пізно і ледве трималася. Мама вийшла в коридор і каже:
— Таню, вечеряти будеш? На плиті котлети й овочі.

Я тільки сумку поставила і кажу:
— Не хочу нічого, мамо. Не можу я так більше. Ми з Олексієм обоє допізна працюємо, Іванка майже не бачимо, а грошей як не було, так і нема.

Потім ще й зірвалася:
— Премію дадуть — думаю, хоч кудись поїдемо. А тут то машина ламається, то ще щось. Наче нас хтось наврочив.
Мама тільки зітхнула:
— Усі так живуть, доню.
А я відповіла:
— Та чому ж у нас усе через одне місце?

Мама пішла до тата, а я лишилася на кухні пити чай і чекати чоловіка. У квартирі вже всі спали, було тихо, тільки годинник цокав.

Тут вийшла бабуся і сіла навпроти.
— Налий і мені чайку, — каже. — Я чула вашу розмову. Може, й справді на нашій родині щось є.

Я навіть усміхнулася:
— Бабусю, ти серйозно?
А вона тихо каже:
— Це ще від мого діда пішло. Він у людей гроші зібрав на товар, а потім раптово помер. І хтось із сусідів тоді дуже озлобився та сказав: “Нехай у вас достатку ніколи не буде”.

Я слухала і не знала, сміятися чи ні. Бабуся далі каже:
— Треба в село поїхати. На цвинтар сходити, до тих людей зайти, рідню провідати.
Я засміялася:
— Хитра ти, бабусю. Просто давно хочеш у село.
Але, чесно кажучи, на душі мені стало легше.

Через кілька днів я розповіла все Олексію. Він спочатку рукою махнув:
— Таню, яке ще закляття?
А потім сам і каже:
— Хоча у відпустку нам усе одно не вистачає. Може, й справді поїдемо в село, хоч відпочинемо.

Ми взяли сина, бабусю, накупили гостинців і поїхали. Дорогою я жартувала:
— Ну що, знімемо замовляння на бідність — і заживемо.
Олексій тільки сміявся:
— Було б непогано.

У селі ми спочатку пішли на могилу того самого чоловіка, який колись проклинав нашу родину. Бабуся стояла мовчки, перехрестилася і тихо сказала:
— Якщо була образа, нехай піде.
Мені в той момент чомусь стало не по собі.

Потім ми зайшли до його родичів із гостинцями. Нас прийняли добре, посадили за стіл, почали згадувати старих людей. Бабусю там упізнали, розплакалися, обіймали її. І я вперше відчула, що ми не чужі.

Ті кілька днів у селі пройшли дуже тепло. Син бігав по двору, чоловік нарешті виспався, а я ніби видихнула. Ми повернулися додому засмаглі й спокійні, наче й справді побували на курорті.

А потім почалося щось дивне. Олексію раптом запропонували нову посаду, і фірма дала квартиру. Я сама не повірила, коли він подзвонив і сказав:
— Таню, ти сядь. Нам дають житло.
Я тоді тільки й змогла сказати:
— Ти жартуєш?

Ми переїхали в окрему двокімнатну квартиру. Я знайшла роботу онлайн, ще й із кращою зарплатою. Вперше за багато років я не рахувала кожну копійку до зарплати.

Бабуся тоді усміхалася і казала:
— От бачиш, недарма в село їздили.
Я відповідала:
— Та це просто збіг.
А вона мені:
— Може, й збіг. А може, рід допоміг.

Минув час, у нас народилася донька. Життя ніби справді налагодилося. І якось, коли я знову приїхала в село, мене попросили розібрати старі речі на горищі в старому будинку.

Я відкрила стару скриньку, а там були листи, фото і пожовклі папери. Серед них лежала розписка, написана рукою мого прапрадіда. У ній було сказано, що він справді брав у людей гроші на товар і зобов’язувався все повернути, ще й з відсотками.

Я сиділа на тому горищі й не могла поворухнутися. Виходить, він не був шахраєм і не тікав. Просто не встиг.

Коли я показала папір бабусі, вона заплакала.
— Я знала, що він був чесний, — сказала вона.
Потім ми з чоловіком почали шукати нащадків тих людей, у кого він брав гроші. Їздили до них, розповідали все, везли гостинці. А вони тільки зітхали і казали:
— Та хто ж тепер те старе згадує…

Тепер ми часто їздимо в село. Я не знаю, чи було якесь закляття насправді, чи просто нам усім треба було повернутися до своїх, попросити пробачення і закрити стару історію. А ви як думаєте: це були просто збіги чи в таких речах і справді є сила роду?

Valera

Популярне