Я думала, що відпочину нарешті на самоті. Але доля вирішила інакше.
Ми з Дмитром прожили разом багато років. Хороша сім'я, двоє дорослих дітей, своє житло. Здавалося б – живи та радій. Але тієї весни я вже просто вигоріла. Чоловік – на роботі з ранку до ночі, діти роз'їхалися. І я вирішила: їду до Греції сама. Перший раз у житті.
Лежу собі під парасолькою, очі заплющила, слухаю хвилі. І тут чую:
– Ганнусю! Привіт!
Я відкриваю очі – і не вірю. Переді мною стоїть Марина. Сестра мого чоловіка.
Вона всміхається, наче ми домовилися зустрітися саме тут. Сідає поруч на шезлонг, знімає капелюх і каже:
– Як тут добре! Я просто обожнюю Грецію.
Я тільки кивнула. Всередині вже щось стиснулося.
Марина ніде не працювала вже кілька років. При цьому постійно кудись їздила, якось жила, якось крутилася. Ми з нею особливо не спілкувалися. І я одразу відчула – ця зустріч просто так не закінчиться.
Поговорили про сім'ю, про дітей. А потім вона нахилилася до мене й каже таким тоном, наче це дрібниця:
– Знаєш, у мене тут невелика проблема. Гроші закінчилися, а до від'їзду ще кілька днів. Позич, будь ласка. Поверну, як тільки приїду додому.
Я знала про неї все. Знала, що вона позичає у всіх і не повертає. Але відмовити за кордоном, дивлячись людині в очі – це інше.
Я зітхнула й дістала гаманець.
– Скільки тобі треба?
– Долари є? Давай двісті.
– Можу тільки сто.
Вона взяла. Подякувала. І пішла.
За весь відпочинок вона підходила до мене ще двічі. Щоразу з новою "дрібною проблемою". Я давала – і злилася на себе за це.
Додому я повернулася з відчуттям, що відпустку мені зіпсували.
Через кілька тижнів прийшло повідомлення:
"Ганнусю, привіт! Пам'ятаєш, я мала повернути гроші? Так от, зараз у мене складна ситуація… Можеш ще трохи позичити?"
Я подивилася на це повідомлення і порахувала. Разом із давнішими боргами вона була винна мені вже близько двадцяти тисяч гривень. Жодної копійки не повернула.
Я написала їй:
"Вибач, Марино. Більше не можу. Мені самій важко, а борг у тебе вже надто великий."
Вона відповіла одразу:
"Ганно, ну будь ласка! Я обов'язково поверну, дай мені тільки шанс!"
Я не відповіла. Вона написала ще раз. Я знову мовчала.
А потім прийшло таке, від чого я просто сіла:
"Не позичиш – не побачиш більше своїх грошей. Вважай, що подарувала."
Я відповіла коротко:
"Я вже так і вважаю."
Минув місяць. Свекруха телефонує і каже радісно:
– Маринка моя поїхала до Туреччини! Молодець дівка, їздить скрізь!
Мене просто трясло.
– На які гроші вона їздить? Вона винна мені двадцять тисяч і не повернула жодної копійки!
Тамара Василівна замовкла. А потім видала таке, що я не чекала:
– А навіщо ти їй давала? Знала ж, що вона не працює. З чого вона мала віддавати?
У мене не було слів. Відповідальність за чужий борг перекладали на мене.
Свекруха сказала, що зайнята, і поклала слухавку.
Того ж вечора я розповіла все Дмитру. Він спочатку не вірив. Потім розлютився – і на сестру, і трохи на мене, що мовчала так довго. Але сказав:
– Ми розберемося. Я поговорю з нею.
Поговорив. Марина пообіцяла все повернути, знайти роботу, "почати нове життя". Дмитро знав сестру достатньо добре, щоб розуміти ціну цих слів.
Ми подали до суду. Свекруха кричала, що ми ганьбимо сім'ю, що не можна так із рідними. Але Дмитро наполіг.
За пів року суд виніс рішення на нашу користь. Гроші почали стягувати примусово – потроху, бо Марина офіційно майже нічого не мала. Вона продала машину, переїхала до матері, бо не могла платити за оренду.
Ми з Дмитром вирішили більше не підтримувати з нею жодних стосунків. Свекруха іноді телефонує і просить пробачити. Я слухаю і мовчу.
Іноді думаю про той день на пляжі в Греції. Як лежала під парасолькою і думала, що нарешті відпочину. А потім почула: "Ганнусю, привіт!"
Якби я тоді сказала "ні" – нічого б цього не було.
А ви б змогли відмовити рідній людині – навіть знаючи, що вона вас обманює?
