Коли Іван Миколайович Захаров, слюсар районної «Сільгосптехніки», втомлений і замурзаний, під вечір приходив додому, тоненька моторна Маня подавала йому таз з теплою водою.
– Спасибі, донечко, – дякував він і додавав в сторону дружини: – Помічниця росте. Акуратна. моєї породи. Не те що твій Михайло …
– Досить вихвалятися, – відповідала дружина, – Михайло твоя копія, такий же телепень.
– Від суєти пуття мало, – говорив чоловік, і на цьому розмова про те, чия «порода» краща, переривалася.
Дійсно, Іван Миколайович все робив повільно, як ніби-то ліниво, але зате добротно. Був він майстром-самородком на всі руки: і стіл зробить, і годинник полагодить, і підлогу помалює, і різьблену шкатулку з фанери випиляє так, що задивишся. Зазвичай батьки люблять синів, вважаючи їх спадкоємцями свого прізвища, а Іван Миколайович більше любив дочку.
Навчалася Маня добре, але зрідка миготіли і трійки. Мати була задоволена: «Двійок немає, і добре, – говорила вона, – все одно вченої з неї не вийде …» «А це як сказати, – заперечував їй чоловік. – Ти, Поля, далі свого господарства нічого не бачиш … »
Іван Миколайович увійшов до світлиці і, сівши на стілець, стомлено зітхнув. Дочка запитала:
– Тату, а що таке новатор?
– Ну, це який щось нове впроваджує, вперед йде.
– Відмінник, значить?
– Начебто цього. Старайся і ти, доню.
Маня сумно зітхнула.
– Я і так стараюся, та в мене не виходить.
«Але як же все-таки домогтися того, щоб з усіх предметів було відмінно? ..- задумалася Маня.
– Важко. Дуже важко. Але, напевно, можна? Адже вчиться ж на одні п’ятірки Вітька Моргунов. І я не менше від нього сиджу за уроками. Але йому мати допомагає, бухгалтерка. Мабуть, арифметику напам’ять знає. А я хіба не можу так само постаратися? От би тато задоволений був, якби я грамоту отримала! .. »
З цього знаменного дня у Мані з’явилася нова мрія. Приходячи зі школи додому, вона одразу сідала за уроки, а мати її докоряла:
– Маня, чого ти знову в книги дивишся, очі зіпсуєш. По радіо передавали, що учні після школи повинні голову провітрювати.
– Я, мама, вже провітрилася, коли зі школи йшла, – відповідала донька і не вилазила з-за столу до тих пір, поки не виконає завдань.
Все у неї йшло добре, але з математики зустрічалися хитромудрі завдання. Помітивши, що дочка задумалася над завданням зі схемою, батько подав їй рулетку:
– Ану, виміряй будинок. Міркуй на практиці.
Маня довго повзала на колінах по підлозі, намагаючись виміряти кімнати з точністю до міліметра. Потім вона накреслила схему будинку, і важке завдання стало абсолютно зрозумілим. А коли попалося завдання про пробіг автомашин, батько сказав:
– Приходь, доню, до мене на роботу. Разом поміркуємо …
Маня ходила в майстерню, їздила на різних автомобілях, вираховуючи відстань і швидкість. І важкі завдання ставали цікавими, зрозумілими.
Чотири навчальні чверті цього року видалися Мані довгими крутими сходами, і сходження по них йшло повільно, важко. Іноді їй здавалося, що вона ось-ось спіткнеться і опиниться десь на серединці. Але Маня працювала з гарячим завзяттям і вибиралася все вище і вище. В її щоденнику частіше почали з’являтися п’ятірки, і якщо раніше вона подавала щоденник один раз в тиждень, щонеділі, то тепер вона показувала його кожен раз, як тільки отримувала п’ятірки. Батько хвалив її, погладжуючи по голові шорсткою рукою: «Старайся, донечко, старайся». Дивлячись на його жилаві руки, на стомлене обличчя з запалими щоками. Маня думала: «Татові теж, напевно, нелегко … І мама багато працює … Буду і я ще більше старатися, щоб їм легше було …»
Але остання чверть навчального року видалася Мані особливо важкою. І ось нарешті настав останній день шкільних занять. У четвертий клас прийшов директор школи, Петро Карпович, молодий, чорнявий, з ромбиком на грудях. Увійшовши в клас, він так допитливо подивився на дітей, немов хотів строго сказати: «Я все про вас знаю …» Діти боязко притихли і потупилися, а директор лукаво посміхнувся і заговорив добродушно, весело. Привітавши дітей з благополучним закінченням навчального року, він побажав їм добре провести літо.
– За відмінні успіхи в навчанні та зразкову поведінку нагороджуються грамотами Віктор Моргунов і Марія Захарова, – сказав директор урочистим голосом.
Маня здригнулася і опустила очі. Всі дивилися на неї, і їй стало раптом соромно. «Хоч би Вітьку першим викликали …» – подумала вона, притримуючи під партою букет квітів.
– Маня, підійди до столу, – покликала її Клавдія Іванівна.
Зазвичай вчителька називала дітей на прізвище, а зараз назвала Захарову ласкаво, на ім’я, як звуть її вдома. «Ах, не домовились ми з Вітьком, кому його букет, а кому мій …» – стривожилася Маня. “Йди йди. Чого ж ти … »- говорили учні, поглядаючи на неї з заздрістю і подивом. Злегка притискаючи букет до грудей, щоб не забруднити білий фартух, Маня боязко підійшла до столу і завмерла в напруженому очікуванні. А директор щось ще говорив, але слова його миттєво танули, не осідаючи в пам’яті у Мані. Жестикулюючи, Петро Карпович змахнув рукою в бік Мані, і їй здалося, що він віддає грамоту. Дівчинка простягнула руку назустріч, але тут же відвела її і почервоніла. Помітивши збентеження учениці, Петро Карпович посміхнувся і подав їй грамоту:
– Вітаю вас, Захарова Марія.
– Дякую,- ледве чутно, з перехопленим диханням відповіла Маня і, прийнявши грамоту, поклала букет на стіл перед вчителькою. Петро Карпович хотів потиснути Захаровій руку, але вона різко повернулась і квапливо пішла до своєї парти, яскраво-червона, енергійна, сяюча. «Покажи … Покажи …» – зашепотіли діти, схиляючись до неї через парти. Маня сунула грамоту в портфель і сіла.
І як тільки пролунав дзвінок, перша випурхнула з класу …
Спочатку Маня бігла по глибокій борозні, біля смарагдово-зеленого жита. А потім призупинилася біля кукурудзяного поля, на якому недавно пробилися на світ маленькі фонтанчики молодих рослин.
Маня звернула наліво і побігла в обхід по заболоченому лузі. Під ногами просочувалася вода. Біжить Маня та раптом зупиниться, загляне в портфель: чи там грамота? Там. Он визирає куточок з золотисто-червоною облямівкою. «Ой, як тато-то зрадіє!» – думала Маня, прискорюючи біг. Забігши додому Маня прикріпила грамоту на стіні, і з нетерпінням почала чекати тата з роботи.
Знявши чоботи і увійшовши в світлицю навшпиньки, Іван Миколайович побачив на стіні, похвальну грамоту дочки.
– Ти ба, – тихо посміхнувся.
– У батька вдалася, – почув він з кухні задоволений голос дружини.
Іван Миколайович підійшов до дивана, на якому спала дочка. Руденьке волосся розміталося по подушці, на щоках грав рум’янець, губи розімкнулися. Дихала рівно, спокійно.
Ледве-ледве торкнувшись рукою голови дочки, Іван Миколайович прошепотів:
– Сонечко моє … втомилася …
Як ви мотивуєте своїх дітей до навчання у школі?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
