Своє кохання я зустріла у старшій школі. Пам’ятаю, як ми з Орестом вперше поцілувалися на випускному. Потім вчилися в університетах і зіграли скромне весілля. Я була найщасливішою на світі! Здавалося, ця казка ніколи не закінчиться!
Між нами було справжнє щире кохання. Ми з Орестом розуміли один одного з пів слова. Ніколи не сварилися і навпаки підтримували у будь-якій ситуації.
Потім народилась донечка. Ми її обожнювали й завжди допомагали один одному доглядати її. То була улюблениця наших батьків!
Та одного дня я відчула щось недобре! Орест мав їхати у відрядження. Як тільки він про це сказав, то в серці щось закололо. Я не розуміла в чому справа, адже він їхав не вперше. Але не хотіла його лякати й промовчала. Мені давалось, що я бачу його востаннє.
Того ж вечора мені подзвонили:
– Добрий вечір! Вибачте, що так пізно, але це терміново! Вашого Ореста не стало. Нещасний випадок.
Мій телефон випав з рук, я мало не знепритомніла. Далі я нічого не пам’ятала: що зі мною було, як дізналися батьки.
Я старалася щодня прокручувати в пам’яті його обличчя, запах і голос. Мені здавалося, що ці спогади будуть зі мною назавжди. Це єдине, що гріло мене зсередини. Так минув рік, другий, третій.
Щоб не впасти в депресію я приділяла весь свій час на доньці. Я помічала в ній риси коханого і це мене підбадьорювало. Свати всіляко мене підтримували. З самого початку вони просили берегти пам’ять про нього. З часом вони стали натякати, що з поваги до покійного і них я не маю приводити іншого чоловіка додому.
Та мені було не до їхніх рекомендації. Наступні роки я жила наче в сні. Світ здавався мені якимось порожнім без Ореста. Я наче випала з реальності й чекала поки цей жах закінчиться.
Через десять років після його смерті я забула практично усе. Його риси обличчя, його посмішку і колір очей, його обійми й теплі слова. Я не була в цьому винна, просто так сталося.
Потім все наче налагодилось. Я полюбила знову і ніби вдихнула нового свіжого життя на повні груди. Все навколо відновило свої барви. Вперше за довгі роки я відчула себе потрібною і люблячою.
Мар’ян прийняв мою дочку, як рідну. У нас було багато спільного. Поруч з ним я відчувала легкість і безпеку. Потім у нас народилися синочки-двійнята. Я знову була по-справжньому щасливою.
Але свекри не прийняли мого рішення. Після того, як я закохалася вони майже перестали зі мною спілкуватися. Невже я винна, що хотіла простого жіночого щастя? Пройшло 10 років, я достатньо натужилася за Орестом. Але життя продовжується! Я хотіла знову відчути себе живою!
Досі ловлю на собі погляди з осудом від свекрів. Не знаю чи вони мене пробачать. Чи я мала назавжди залишитись самотньою?
Хто тут не правий? Чи вибачать вони мені?
