27 лютого волонтерки Світлана Баранова та Лілія Блудшая зі Славутича через обстріли змушені були зупинитися у селі Ягідне за 20 км від Чернігова.
Жінки думали, що перечекають там декілька днів і поїдуть додому. Однак 3 березня село окупували російські військові.
Вони зачинили усіх 350 мешканців та гостей Ягідного у маленькому підвалі місцевої школи на 27 днів. У приміщенні без вентиляції, туалетів та світла.
Дивом вижили під обстрілом і потрапили в окупацію
27 лютого Світлана Баранова та Лілія Блудшая зі Славутича везли ліки та коктейлі Молотова в одне з сіл поблизу Чернігова. Дорогою їхній автомобіль потрапив під обстріл.
Жінки дивом врятувалися, і налякані навіть відвезли вантаж до місця призначення. Але повернутися додому не змогли: трасу почали обстрілювати ще дужче. Тож Світлана та Лілія зупинилися в селі Ягідне у незнайомих людей, щоб дочекатися безпечнішого часу для повернення додому.
Однак обстріли не вщухали. А 3-го березня близько 15 години в село зайшли росіяни. У цей час більшість людей сиділи у льохах та підвалах.
Російські військові ж роз’їжджали вулицями на танках, обстрілювали будинки з автоматів. Потім перевіряли, чи залишився хто в хаті. А далі встановлювали техніку на подвір’ях та городах.
Чоловіка розстріляли за переписку про війну…
Росіяни спокійно глянули на людей, вийшли і підперли льох з вулиці. А за дві годині повернулися в геть іншому настрої. Витягували людей по одному та обшукували.
Світлана каже, що чоловіків роздягали до спіднього: дивилися, чи не військове воно. Телефони забирали одразу. Коли всіх обшукали, то наказали повертатися у льох і знову закрили.
За словами волонтерки, у цей час у Ягідному розстрілювали чоловіків. Жінка нарахувала з десяток пострілів.
“Одного чоловіка застрелили, коли той вийшов у камуфляжних штанях. Другий не захотів віддавати мобільного. Третій спитав, навіщо вони (росіяни – авт.) сюди прийшли.
Ще одного вбили, прочитавши його переписку зі знайомими про війну. Звичайна переписка, таке кожен із нас писав рідним та знайомим”, – розповідає Світлана.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
У підвалі жінки божеволіли та помирали від задухи
5 березня окупанти повідкривали льохи і наказали всім за дві хвилини зібратися з речами на вулиці.
“Коли ми вийшли, з обох боків дороги стояли танки, їх було більше сотні. Людей колоною, як худобу, гнали у підвал місцевої школи. Нас у селі було 350”, – каже Світлана.
Для такої кількості людей підвал був затісним. Усі сиділи на стільцях. Місця для ліжок не вистачало. Навіть проходів між рядами не було. Місцеві потім порахували: на кожну людину припадало всього 60 см2 території. Щоб дійти до дверей чи до відра, треба було переступати через людей.
“Орки відкривали двері о 7 ранку, щоб ми сходили в туалет. І то не завжди. Були дні, коли ми сиділи замкнені по дві доби і більше.
Виділили чотири відра. Але ж цього мало для понад трьох сотень людей. Витяжок у підвалі не було, стояв жахливий сморід. Люди не витримували від нестачі кисню”, – з жахом згадує Світлана.
Якщо людина помирала вдень, то тіло дозволяли винести на вулицю. Його складали в котельні поруч зі школою. Якщо ж смерть наступала вночі, то мрець лежав до ранку поруч із дітьми та жінками. Стукати в двері вночі було заборонено. Рашисти сказали, що одразу стрілятимуть у підвал.
Коли в котельні збиралося 4-5 трупів, то рашисти примушували людей ховати їх на кладовищі. На все давали 40 хвилин. По хатах сиділи буряти-снайпери. Як каже Світлана, вони були “чокнуті” і стріляли в усе на світі. Під час першого “похорону” орки відкрили вогонь.
На щастя, люди встигли заскочити в ями, які самі ж вирили, тому відбулися пораненнями. Ті, які вціліли, потім привезли поранених на тачках назад у підвал.
За словами волонтерки, найстрашнішою були третя та четверта доба у підвалі. Тоді у багатьох здавала психіка. Четверо жінок божеволіли: кричали всю ніч несвоїми голосами.
“У якийсь момент мені захотілося вскочити і щосили гамселити руками по дверях. Уявіть, який це жах розуміти, що задихаєшся. Здавалося, нехай вже прийдуть та вб’ють. Так повільно помирати – це мука”, – каже жінка.
Втім, на щастя, вона все ж змогла взяти себе в руки, щоб жити далі. Хоча зізнається, навіть не сподівалася, що зможе вижити в таких умовах.
Наймолодшому бранцю був… 21 день
Із 350 заручників було 70-80 дітей. Наймолодшому на початок окупації був 21 день.
“Бувало, ми не їли по кілька діб. Я то можу таке витримати. А діти кричали, їм же потрібна їжа, сонце, свіже повітря. Ця сволота позбавила їх елементарних речей. Матусі просили, хоч окропу дайте. Та їм байдуже до наших дітей”, – розмірковує Світлана Баранова.
Жінка згадує, що іноді в підвал приводили полонених. Утім, за пару годин їх забирали та розстрілювали.
“Орки одразу сказали: нам до вас байдуже. Ми їм були потрібні, лише для прикриття. Щоб ми не повмирали з голоду, поставили кількох жінок готувати їжу у дворі. У супроводі військових люди приносили з дому картоплю, консервацію і так готували”, – каже волонтерка.
Коли в окупантів був гарний настрій, вони дозволяли виходити на вулицю не тільки в туалет, а й трохи постояти. Але таке бувало рідко. Практично весь час люди сиділи в підвалі.
Окупанти тричі приходили за дівчатами, але були занадто п’яними
Окупанти тричі приходили за жінками.
“Пам’ятаю, зайшов один. Підійшов до молодої жінки, а в неї на руках трирічна дитина. Взяв жінку за шкірки і каже: залиш дитя і йди зі мною. А сам п’яний, ледь на ногах тримається. Але тут люди мудро поступили”, – вважає Світлана.
Каже, ніхто не сперечався з військовим. Люди починали спокійно говорити до нього. Питали про родину, про життя вдома. П’яний окупант сідав, починав щось розказувати, а потім, видно, ще більше задурманювався від смороду і засинав.
“Один навіть впустив зброю, граната викотилася у нього. Ми боялися поворухнутися, щоб не розбудити ненароком. На ранок він прокинувся і пішов геть, зачумлений запахом підвалу”, – розповідає колишня бранка.
Так алкоголь та сморід фактично врятували жінок підвалу від зґвалтувань.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Рашисти відступили поспіхом, інакше б – спалили підвал
30 березня о 21 годині російські військові дозволили людям подихати свіжим повітрям. А вже о 21:30 почали поспіхом заганяти всіх у підвали.
“Це все було неочікувано. Було видно, що вони поспішають. Закрили нас, щось погуркали, і все затихло.
Ми спершу сиділи тихо. Потім чуємо, щось не те: техніка не гуде, тиша навкруги. Тож почали кричати. І тоді вже зрозуміли, можна ламати двері. Вийшли, катів немає”, – згадує жінка.
Думали, може, окупанти десь сховалися. Тому ще одну ніч сиділи в підвалі, виставивши кількох чоловіків чергувати зверху.
Зранку бранці підвалу розмірковували, що робити далі. Ніякої інформації про війну вони місяць не чули. Знали, що все навкруги заміновано. Тому вирішили взяти білого прапора і пішки йти у сусіднє село Красне. Саме у цей час, опівдні, з лісу вийшло восьмеро українських військових.
“Ви б чули, який крик стояв. Як усі їм раділи, обіймали, плакали, кожен хотів доторкнутися… Тоді я зрозуміла, що буду жити”, – каже Світлана, не стримуючи сліз.
Військові повідомили по рації, що знайшли багато людей, що є поранені. Тож згодом до села поїхали волонтери, представники Червоного Хреста тощо.
Евакуювали бранців 1 квітня. А за два дні Світлана та Лілія разом нарешті дісталися додому, до Славутича. З третього березня з жінками втратили зв’язок. Рідні не знали, чи живі вони.
“Я ніколи не думала, що потраплю в таке пекло. ХХІ століття, навкруги цивілізований світ… Коли це все зі мною сталося, не вірила, що є шанси вибратися живою. Якби в орків було більше часу на відступ, вони б спалили нас живцем у тому підвалі”, – вважає Світлана.
У перший ранок вдома жінка пила міцну каву з улюбленої чашки. Дихала свіжим повітрям з відчиненого вікна власної кухні. І досі не вірила, що разом з подругою пережила пекло, влаштоване росіянами.
Джерело: https://life.pravda.com.ua/
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
Смачні та пишні млинці на молоці, за бабусиним рецептом
«Після весілля все вляжеться», — написав майбутній чоловік доньки іншій жінці, поки я несла коровай до зали.
Навіть старі бабусині сковорідки заблищать як нові: перевірений засіб
Моя донька 6 років зі мною не розмовляє, не цікавиться моїми справами взагалі
– Позичати родичам гроші – то собі гірше робити, – казав чоловік. Шкода, що я його тоді не послухала.
Питання було піднято ще раз – син і невістка приїхали до нас в гості в міську квартиру з нагоди чергового сімейного свята. Я знову категорично заявила, що їм на нашу дачу дорога закрита
“У снах завжди приходять підказки” — тлумачення снів за днями тижня
Най-най Знак Зодіаку: чим ви кращі за інших?
Колись у мене була сім’я: ми з першою дружиною Ірою виростили доньку, купили квартиру, жили спокійно. Але потім у моєму житті з’явилася Поліна, і я все зруйнував.
Що змусило молодого хлопця забрати жити до себе літню сусідку?
– Доведеться трохи потерпіти! – зціпивши зуби сказала Катя, коли наважилась відвідати матір. ЇЇ вже 8 років не було у рідному місті
Весілля мого сина не забуде ніхто. На ньому розкрилося дві страшні таємниці
Відмовилася дати зовиці грошей на лікування дитини, вже накипіло. Вони ще колишній борг не повернули. Думає, що ми ті купюри малюємо чи що?
Художник-самоучка перетворює металеве сміття в неймовірні скульптури
Справжня любов виглядає ось так, що б там не казали
– Люди, схаменіться. Ви хочете відібрати в хлопчика ті мізерні крихти? Ваші діти набагато кращі за вас. Вони навчилися співчувати та робити добро
Катерина не очікувала, що ця розмова настане так швидко, але вона давно прийняла рішення
“Мамо, не забороняй мені плакати”. Важливе нагадування всім батькам!
Ніколи не ігноруй ці 10 важливих символів уві сні …
