Дзвінок обірвався на півслові, і в тиші кухні лишився тільки гудок — рівний, холодний, як лінія на кардіограмі. Я ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, ніби вона зараз передумає і скаже: «Та жартую». Не сказала.
На підвіконні парувала недопита кава. На стільці висів мій робочий бушлат із запахом металу й мастила. А на столі лежав дитячий малюнок, який я колись так і не встиг повісити на стіну: чоловічок із кривими ногами і підпис «ТАТА». Кут паперу був загнутий, ніби його м’яли в маленьких руках.
Я натиснув «передзвонити». Раз. Другий. На третьому вона взяла.
— Що ти хочеш? — голос без зайвого повітря.
— Даш… я… — я спіткнувся, як на порозі. — Я питав про літо. Ви приїдете? Діти… Я ж їх не бачив…
На тому кінці була пауза. Не тиша — пауза. Та, в якій людина зважує, чи варто взагалі говорити.
— Ти згадав про дітей, — сухо сказала вона. — Цікаво. А коли ми були в Дніпрі, ти їх теж згадував? Чи тільки коли стало далеко і красиво в розмовах?
Я поставив кружку і відчув, як у мене зводить щелепи.
— Ти не справедлива. Я працював. Ти ж знаєш.
— Знаю, — відрізала вона. — Працював. А потім — «хлопці кличуть», «я втомився», «давай завтра». Я теж працювала, Андрію. І дітей на гуртки возила теж я. І лікарі — я. І збори — я. І вечори, коли один плаче, другий домашнє не хоче робити — я. А ти… ти був десь поруч. Як меблі.
Я вдихнув різко, ніби мене штовхнули.
— Та перестань. Ми ж жили нормально. У нас квартира, дах над головою…
— Квартира від діда — це не любов, — вона сказала тихо, але так, що в мене всередині щось хруснуло. — Ти думаєш, я за стінами заміж виходила?
Я спробував перейти в напад, щоб не стояти під її словами голий.
— Ти зараз там, в Ірландії… може, хтось тобі щось нашептав? Подруга твоя? — і одразу пожалкував, бо її мовчання стало важчим.
— Ні, — нарешті відповіла вона. — Тут ніхто не «нашептував». Тут просто… тиша інша. Я приходжу додому і не чекаю, що мені ще треба когось тягти на собі. Я не випрошую «побудь з дітьми півгодини». І знаєш що? Діти мене тут бачать усміхненою. Вперше за багато років.
Вона говорила рівно, без крику. І саме це било найсильніше.
Я машинально почав ходити по кухні — від столу до вікна, від вікна до плити. На плиті лежала запальничка, якою ми колись підпалювали свічки, коли вимикали світло. Маленька, стара. Я взяв її, покрутив у пальцях.
— Дашо, — сказав я вже тихіше. — Я скучив. Я… я люблю вас.
— Пізно, — відрізала вона так швидко, ніби це слово давно було готове. — Любов — це не те, що ти кажеш у телефон, коли тобі самотньо. Любов — це коли ти береш малого на руки, бо я на межі. Любов — це коли ти йдеш зі мною в магазин, а не «я полежу». Любов — це коли ти знаєш, у кого з дітей який гурток і в який день.
Я ковтнув. У горлі стало сухо. Хотілося виправдовуватися до останнього, але раптом перед очима спливло: як вона стоїть у коридорі з двома рюкзаками, в одному — дитячі речі, в іншому — документи, а я тоді сказав: «Ти головне — бережи дітей. Якось буде». Я навіть не спитав, де вони ночуватимуть першої ночі.
— Я думав, ти просто сильна, — прошепотів я. — Ти все встигала…
Вона коротко видихнула, ніби посміхнулася без радості.
— Сильна… — повторила. — Знаєш, скільки разів я вночі сиділа на кухні й дивилась у темряву, щоб ніхто не бачив, як я плачу? Ти спав. Ти завжди спав.
Я хотів сказати «я не бачив», але це звучало як вирок мені самому.
— То що… — я відчув, як долоні спітніли. — Що ти вирішила?
Вона вже не тягнула.
— Я подала на розлучення, Андрію. Документи підуть поштою. Тобі прийде. Я не хочу більше робити вигляд.
— Ти… ти руйнуєш сім’ю, — слова вилетіли автоматом, як колись на виробництві вилітало «не я винен, станок старий».
— Я її не руйную, — спокійно сказала вона. — Її не стало давно. Просто ти цього не помічав.
Я притис телефон сильніше до вуха, ніби так зможу її втримати.
— А діти? — майже прошепотів я. — Вони… вони ж мене тато називають.
Тут у її голосі вперше щось здригнулося — ледь-ледь, як нитка, що натягується.
— Вони пам’ятають тебе, — сказала вона. — Але вони звикають, що тато — це голос у телефоні. І знаєш… їм так легше, ніж чекати тебе біля вікна і потім робити вигляд, що їм байдуже.
У мене перед очима різко стало, як тоді: син стоїть у кімнаті з м’ячем і питає: «Ти підеш зі мною?» А я, не відриваючись від новин, буркнув: «Потім». І не пішов. Він тоді нічого не сказав. Просто пішов сам у двір.
— Я можу приїхати, — вирвалося в мене, майже крик. — Я знайду гроші, я…
— Не треба, — обірвала вона. — Не приїжджай «рятувати». Якщо хочеш бути в їхньому житті — будь. Регулярно. Без вистави. Діти не дурні, Андрію. Вони вже навчилися відрізняти «потім» від «ніколи».
Я мовчав. У грудях стояло щось важке, як шматок металу, який не підняти самому.
— Я пришлю тобі розклад їхніх занять, — додала вона вже офіційніше. — І відео з виступу доньки. Ти ж… не бачив.
— Я… — я не знайшов слова.
— До побачення.
І все. Лінія знову стала рівною.
Я повільно опустив телефон на стіл. Сидів, не рухаючись, поки екран не згас. Потім відкрив шафу, витяг стару коробку з-під взуття, куди роками звалював «дрібне і непотрібне». Там лежали значки, квитанції, зламаний брелок, який син колись просив полагодити, і маленька резинка для волосся — доньчина, я навіть не пам’ятав, як вона тут опинилась.
Я поклав резинку на долоню. Вона була легка, як ніщо.
У месенджері блимнуло нове повідомлення. Від Дарини.
Без тексту — тільки файл.
Я натиснув. На відео донька стояла на сцені в білій сорочці, під софітами, трохи губилася, але трималася. В залі хтось кашляв, хтось шурхотів пакетиком. Вона знайшла очима камеру, ніби шукала когось конкретного, і на мить завмерла.
Я провів пальцем по екрану, не торкаючись її, і вимкнув звук, щоб не почути оплесків, на яких мене не було.
Потім дістав аркуш, написав зверху великими літерами: «ПОНЕДІЛОК — дзвінок дітям. 19:30», і приліпив його скотчем на холодильник, прямо поверх старого магнітика з Дніпра.
Скотч тріснув коротко, різко.
Я став біля вікна і дочекався, поки на дворі погасне останнє світло у сусідньому під’їзді.
