— О, я швиденько. Ти ж сама не справляєшся.
Вона просунула туфлю в дверну щілину й зайшла, ніби це її квартира. А я стояла з пляшечкою суміші в руці й зі сплячою Софійкою на плечі, шов після кесаревого тягнув так, що хотілося сісти просто на підлогу.
Свекруха вже грюкнула пакетами в коридорі й відкрила холодильник без дозволу. Поглядом змахнула все моє “як ми живемо” в одну купу: “хімія”, “порошки”, “ти не слухаєш”.
— От якби ти слухала, то й молоко б було, — сказала вона голосно, щоб Павлик почув. І витягла на стіл пляшку мутного молока “від сусідки”, як вирок — матері й дружині одночасно. Продовження тут 👇👇👇
Вона вже стояла на килимку під дверима — з двома пакетами в руках і таким виглядом, ніби це ми до неї без запрошення приїхали.
Я ще не встигла відкрити до кінця, а Ольга Михайлівна вже просунула носок туфлі в щілину й сказала: — О, я швиденько. Ти ж сама не справляєшся.
У мене в одній руці пляшечка з сумішшю, в другій — Софійка, яка щойно заснула. За спиною — Павликовий портфель і розкидані конструктори. І шов після кесаревого так тягне, що я навіть не дихаю на повні груди, аби не боліло.
Ольга Михайлівна пройшла повз мене, наче це її квартира. Пакети важко грюкнули об підлогу в коридорі. — Тут у мене… потрібне. І їжа. І… для дитини.
Я хотіла сказати «дякую», але замість цього вийшло тільки: — Ви попереджати могли?
Вона вже знімала пальто й не слухала. — Я що, чужа? Та й ти все одно вдома. Куди тобі дітися.
В кухні вона відкрила холодильник — без дозволу, звично, з тим самим рухом, яким у себе в селі відкривала погріб. — Ой… Це що, знову та твоя… хімія? — кивнула на мийний засіб біля раковини. — Ти ж дихаєш цим. Дитина дихає. Сода й оцет — от і все. Натуральне.
Я поставила пляшечку в стерилізатор і притиснула долонею живіт. Від цього «натуральне» в мене завжди починало смикати око, хоча я не хотіла сварки. Не сьогодні. Не коли я ледве стою.
— Я так звикла, — сказала я спокійно. — Мені так зручно.
Вона зітхнула так, ніби я сказала, що збираюсь мити підлогу бензином. — Зручно… А потім у вас вічно щось болить.
Вона обійшла мене й зазирнула в кімнату, де Павлик робив вигляд, що читає, а сам підслуховував. — Павлик, ти ж кашляв колись страшенно. Пам’ятаєш? — Ольга Михайлівна підморгнула йому. — А бабуся що робила? Картопельку варила. І все минуло!
Павлик знизав плечима, не знаючи, куди подіти очі. Він уже достатньо дорослий, щоб розуміти: коли дорослі згадують хвороби — вони не про здоров’я, вони про владу.
Я коротко сказала: — Ми тоді викликали лікаря.
— Лікаря… — вона відмахнулась, наче я сказала слово «клоун». — От якби ти слухала, то й молоко б було.
Софійка у мене на руках ворухнулася — від інтонації, від того, що голос став гострішим. Я притисла її ближче, ніби могла закрити собою від чужих слів.
— У мене його немає, — тихо сказала я. — І не буде. Лікарі все пояснили.
Ольга Михайлівна піджала губи, витягнула з пакета пляшку з мутнуватою рідиною й поставила на стіл, як доказ у суді. — Тоді буде. Сусідчина Марія дала. Корівка в неї добра. Своє. Не те, що ці порошки ваші.
Кришка була жирна, на склі — засохлі сліди, а всередині щось плавало маленькими грудочками. Мене аж перекосило, але я ковтнула. Ні, тільки не перед нею. Не дати їй цього «ага».
— Дякую, — сказала я й одразу накрила пляшку рушником, щоб не бачити. — Я… розберуся.
Вона помітила рух. — Ти що, бридишся? — голос став тонким, як дріт. — То ж молоко! На ньому діти росли!
Я не відповіла. Бо як відповісти так, щоб не вибухнути? Сказати правду — що я вже виливала таке в унітаз, бо страшно за дитину? Що воно пахне так, ніби його по дорозі везли поруч із гноєм? Що мені вночі сниться, як Софійку крутить від живота — і я не знаю, чим їй допомогти?
Ольга Михайлівна вже дивилась на мене іншими очима. Тими, що оцінюють. — І ти ж… погладшала, — сказала вона буденно, ніби говорила «погода зіпсувалась». — Слухай, ну не можна так. Ти ж молода. Рисик, гречка, без хліба. Я після твого чоловіка… теж себе в руки взяла.
Я підняла голову. — Я два місяці тому з операційного столу встала.
— Та хто ж тобі каже тягати! — відрізала вона. — Я про їжу. Воно все в голові.
Я опустила погляд на свої руки — сухі, з тріщинами від постійного миття пляшечок. Хотіла, щоб вона побачила не вагу, не складки на футболці, а оце — що я роблю щодня, щогодини. Але вона бачила тільки те, що зручно їй.
У дверях з’явився чоловік — Максим. Він, видно, почув голоси ще на сходах. Поставив пакет з аптеки, подивився на мене, потім на маму. — Мамо, ти без дзвінка? — спитав тихо.
Ольга Михайлівна одразу розпрямила плечі. — Та я ж допомогти! У вас тут… — вона махнула рукою в бік кухні, ніби там був хаос, а не наш звичайний день. — Вона не слухає. Не хоче годувати. Не хоче лікувати нормально. І… — її погляд ковзнув по мені знизу вгору — …не хоче слідкувати за собою.
Максим мовчки підійшов до мене, взяв Софійку на руки. Не демонстративно — просто так, як роблять люди, які бачать, що тобі треба хоч дві вільні секунди. Софійка не прокинулась: тільки носиком уткнулась йому в футболку.
— Мамо, — сказав Максим рівно, — лікарі сказали суміш. Все.
— Лікарі… — Ольга Михайлівна кинула погляд на мене, ніби це я його налаштувала. — А я тобі кажу: вона просто не хоче! Вона лінується! Їй простіше порошок розвести!
Я зробила крок до смітника й відкрила кришку — щоб зайняти руки. Витягла звідти порожній пакетик від суміші, зім’яла. Хрусткий звук в кімнаті вийшов занадто гучним.
Ольга Михайлівна раптом теж почала нишпорити в пакеті. — Добре. Раз ви такі розумні… — і витягла маленький пакунок з вузликом. — Оце тоді. Сьогодні будемо купати Софійку в травах.
Запах ударив одразу — сухий, різкий, наче з горища. Вона розгорнула, показала, ніби то коштовність. — Чебрець. І м’ятка. Я сама сушила. Це для імунітету.
— Ні, — сказала я.
Вона не очікувала такого короткого слова. Застигла на піврусі. — Що — ні?
— Ми не будемо цього робити, — я взяла себе в руки й сказала чітко, без пояснень. — Ванна буде звичайна. Вода — чиста. Дитина — здорова.
Ольга Михайлівна зсунула брови. — Ти мене при дитині принижуєш?
Максим кашлянув, ніби хотів вставити слово, але я підняла долоню: «не зараз». Я не хотіла, щоб він став між нами як щит. Це була моя кухня. Моя дитина. Моє тіло, яке ще не загоїлось.
— Я вас не принижую, — сказала я. — Я просто не дозволяю.
Вона зробила крок ближче. — Ти що собі дозволяєш? Я бабуся! Я знаю, як треба!
Я взяла той пакунок з травами з її рук. Пальці в неї були теплі, міцні — тримали, не відпускали. — Віддайте, — вона сказала тихо, страшніше, ніж коли кричать.
Я не потягнула — я просто розтисла її пальці один за одним. Не грубо. Повільно. Кожен — наче кнопка.
І кинула трави у смітник.
В кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник над дверима, який ми ніяк не знімемо, бо він «ще нормальний».
Ольга Михайлівна дивилась на смітник, потім на мене, потім на Максима — шукала підтримку. Максим стояв з Софійкою на руках і не рухався.
— Ну ясно, — сказала вона.
Вона різко почала одягатися. Гудзики на пальті не хотіли застібатися з першого разу, і вона смикала їх так, ніби винні були ми. На порозі вона озирнулась: — Не дивуйтесь потім, якщо щось станеться. Не кажіть, що я не попереджала.
— До побачення, мамо, — сказав Максим.
Двері зачинились не грюкнувши — просто щільно, як кришка.
Я стояла ще секунду, слухала, як її кроки віддаляються сходами вниз. Потім підійшла до смітника, відкрила кришку й дістала той пакунок — не щоб повернути. Просто щоб винести.
Максим мовчки поставив Софійку в ліжечко, поправив ковдрочку. Павлик вийшов із кімнати, подивився на мене й запитав пошепки: — Вона тепер не приїде?
Я зав’язала пакет зі сміттям тугим вузлом, щоб запах трав не виходив, і поставила його біля дверей.
— Не знаю, — відповіла я й взялась за ручку.
На сходовому майданчику було холодно й тихо. Я виставила пакет за двері, зачинила замок і притулилась чолом до металу — рівно на одну коротку паузу, поки всередині не заплакала Софійка.
