Я дуже люблю свою маму. Однак понад усе на світі я не хочу бути схожою на неї.
Знаю, що для більшості читачів мої слова будуть дуже жорстокими та образливими, адже не можна говорити ось так про рідну маму! Я вдячна їй за своє дитинство, адже вона мені дала все необхідне. У мене було багато іграшок та модного одягу, новенькі мобільні гаджети та ноутбук. Я відвідувала багато цікавих гуртків та секцій. Виросла без батька, адже він пішов від нас геть, але ніколи не почувалася самотньою. Мама завжди мене підтримувала у школі та університеті. Знаю, що вона пожертвувала своїм особистим життям заради мого щастя.
Зараз я живу в іншому місті та виховую двох донечок. Звісно, що часто їздимо у гості до мами. Та і щовечора розмовляємо з нею через телефон. Річ у тім, що у неї нема жодних подруг, навіть з сусідами не спілкується, давно вже на пенсії. Єдині розваги – це піти на базар чи у магазин. Бачу, що її влаштовує таке життя.
Нещодавно я розлучилася з чоловіком. Не можу спокійно спати, адже постійно турбує одна думка – не хочу перетворитися на власну матір. Звісно, що я не хотіла віддавати цьому покидьку Олю та Аню, тому зараз вони живуть у мене. Я намагаюся дати їм тільки все найкраще. Наприклад, скоро літо і я вирішила зробити їм сюрприз – купила квитки у табір закордоном. А для поїздки треба новенький одяг та взуття, рюкзачки та сумочки. Тому часто можу затриматися на роботі або виходжу працювати навіть у вихідні та свята. Добре, що мама приїздить до нас та допомагає онукам.
Знаю, що я давно не йшла у салон краси та спа з подругами. Та вони вже й припинили мене кликати у ресторани чи навіть на прогулянку. Не сподіваюся вже зустріти справжнього чоловіка, адже хто захоче одружитися з матір’ю-одиначкою. Ні, це не щастя, а додатковий вантаж у вигляді чужих дітей. Але мені все одно, адже не хочу, щоб мої донечки заздрили друзям, бо вони не мають нового телефона чи не їдуть відпочивати закордон.
Ось приїду до мами, дивлюся, як вона грається з Олею й Анею та плачу. Але не від щастя. Бачу, що онуки – єдина розрада, навіть домашньої тваринки чи подруг у неї нема. Я боюся, що одного дня не встигну й оком моргнути як буду на її місці. Житиму одна у великому будинку та засинати у самотності.
Мені потрібно навчитися приділяти час і своїм потребам. Але не можу дозволити витратити зайву копійку на новий манікюр чи сукню, а про косметику й годі говорити. Щоразу, як бачу на вітрині магазину новенькі черевички чи сумочку, то зупиняюся та думаю, що на ці самі гроші можна купити дівчаткам? Ось Оля нещодавно просила нові фарби, адже відвідує художню школу, Анюта хоче пуанти купити та нову пачку для балету. Я давно не була у кафе з подругами чи на шопінгу. Вже й забула, як це – відвідати курси масажу чи зробити гарну укладку.
Зараз намагаюся знайти золоту середину у цій ситуації. З одного боку знаходиться комфорт й радість дівчаток, а на іншій стороні – мій спокій та щастя. Розумію, що я готова віддати все найкраще їм, але чи зможу залишити щось собі – не знаю… Щодня дивлюся на малюнки Олі й відео з конкурсу балету, де Аня виграла перше місце і пишаюся ними. Знаю, що вони гідні всіх скарбів світу. Але коли приїжджаю до матері й відчуваю весь той холод на душі, то аж плакати хочу.
Не знаю, що мені робити далі…
Що б ви могли порадити героїні нашої історії? На вашу думку, варто приділяти весь час рідним діткам чи навпаки – потурбуватися про своє щастя?
