Сталось так, що виховувати свого сина я буду сама. Але я рада. Це краще ніж з таким чоловіком. Не те, що я сильно радію цьому, просто життя постійно вносить свої корективи.
Ми познайомились з Михайлом в університеті. Симпатія поступово переросла у стосунки. Він був гарним кавалером і доглядай за мною так, як би кожна дівчина цього хотіла. Квіти дарував, сюрпризи влаштовував, вірші писав і постійно говорив про свої почуття. Я відчувала, що я його перше кохання. З часом я отримала в спадок квартиру від бабусі й ми почали там жити.
Наші батьки знали про нас і ми заочно були знайомими. Але вперше зустрілися перед подачею документів до РАГСу. Перше враження у мене склалося двояке.
Його мати виглядала стримано та елегантно, а от батько вдягнув ніби найстаріший одяг який тільки мав. Я думала, можливо це випадковість, але як потім виявилось – ні. Просто у порівнянні з їхньою квартирою, де свіжий ремонт це виглядало дивно. Мати, побачивши мене не стямилась від злості. Вона аж сопіла так я їй не сподобалась.
– Вона не нашого рівня! Мало того, що сина відібрала, то ще і на квартиру оком кине! – голосно шепотіла до чоловіка Світлана Борисівна і смикала його за рукав.
По цій жінці було зрозуміло, що вона завжди добивається свого і робить так, що її слухались всі. І цей раз не був виключенням. Мені нічого не залишалося, як поїхати ні ж чим додому. Михайло залишився на деякий час з батьками. А коли повернувся додому заспокоїв мене тим, що все з ними обговорив. Якби ж я знала, що чекатиме нас на весіллі.
Всі родичі Михайла трималися окремо від моїх, не танцювали й ходили осторонь. Потім його мама добре випила і відправила до нього його подругу дитинства, що була поруч цілий вечір і сміялася з його жартів. Але тим весіллям не дуже переймалася тоді, а зараз це просто спогад.
Було ще дещо, після чого я зрозуміла, що нічого в нас не вийде.
У побуті ми не мали якихось конфліктів, бувало прибирали й готували по черзі. Зарплати у нас теж були хороші, тому ми не відчували якоїсь скрути. Свекруха приходила до нашого дому регулярно і влаштовувала ревізії чистоти й всього до чого могли дістати її руки. То суп не такий, то постіль розкидана (але ж вона не знала чому).
Чоловік на все це не реагував взагалі. Мовляв, що матір багато років була керівником, тому звикла командувати. І радив, щоб я пропускала це крізь вуха, вона вже стара і не зміниться. Я намагалась.
Потім я завагітніла. Це були важкі 9 місяців, бо здоров’я добре просіло. А ще мені було сумно, що не зможу працювати. Моя професія не терпить зупинок, у ній постійний розвиток і я уявляла як важко буде повертатися після декретної відпустки.
Михайло дуже радів сину. Коли забирав мене з пологового, то аж світився від щастя. Тепер у нього був спадкоємець.
Минуло кілька тижнів і в гості навідалась свекруха. Одразу пішла до дитини й глянула в коляску.
– Ого, синку! Дитина не схожа на тебе, ти це помітив надіюсь? Ніс не наш і ці пальці.
– В нашого сусіда такі самі діти, – додав свекор.
– Я не знаю! То не наша дитина, не наш внук! – додала жінка і розвернулась.
Коли я почула все, що вони сказали в мене середині все вибухнуло. Таких матюків я ніколи не дозволяла собі говорити, але для них вони самі вискакували з рота. Слів вистачило стільки, що вони виходячи з квартири чули їх аж до виходу з будинку. Я цим вчинком не пишаюсь, але то була остання крапля. Чоловік вибачався за них, але з мене вже було досить.
З того часу він після роботи почав засиджуватися в батьків. Ніби-то треба кран закрутити чи ще щось допомогти. Мене це злило, бо я теж хотіла проводити з ним час і щоб він трохи займався дитиною. Його постійно задумливий погляд після цього не давав мені спокою. Якось зранку я помітила, що чоловік тримав сина перед дзеркалом і порівнював їхні обличчя. А того ж дня заявив, що хоче зробити тест на батьківство.
– Ти ж казав, що довіра на першому місці! Я по-твоєму, брехала тобі? Ти ж знаєш, що інтрижки з мого боку фізично не могло статися! Чому ти так зі мною?
Тест був позитивним і Михайло на радощах прихопив з собою квіти, прийшов додому, а там на нього чекав сюрприз. Перед ним стояли його зібрані речі. Спочатку чоловік не зрозумів, потім розізлився і почав молити про пробачення. Але я була незворушною.
Наступного дня прийшли його батьки, просити впустити чоловіка додому і каялися, що стільки всього наговорили мені. Ще й божилися, що дитині не можна рости без батька. Та я таки подала на розлучення. Я не жалію.
Як тоді жити з людиною, яка без підстав не вірить своїй дружині й матері його дитини? Мені одній жити спокійніше, я зможу забезпечити дитину. Мені не хочеться решту життя прожити з маминим синком. Я молода і впевнена, що знайду достойного, відповідального, дорослого чоловіка. Це не якась там гордість, просто хочу бути щасливою.
Чи не поспішила з рішенням жінка? Як можна було налагодити стосунки між невісткою і свекрухою?
