З дитинства я знала одну річ – любов треба заслужити. Тому я завжди намагалася завоювати увагу своїх батьків. У школі навчалася на дванадцятки, вступила на державну форму навчання та отримала червоний диплом, зараз працюю заступником директора у великій іноземній фірмі. Однак, їм цього було мало.
Знаєте, з часом я просто вирішила забути про цю ідею. Сконцентрувалася на кар’єрі, стосунках та друзях. І жити якось стало легше, чесно. Немов камінь з душі впав. Зараз у мене є чоловік Олег, маленький син Петрик та донечка Іринка. Ми з чоловіком намагаємося дати їй все найкраще. Я думала, що, можливо, поява онуків змінить поведінку моїх батьків. Але марно сподівалася.
Тоді була п’ятниця, я працювала. Раптом до мене зателефонувала мама. Я приємно здивувалася.
– Привіт. Тут така ситуація склалася, маєш приїхати, треба щось вирішити з бабусиною квартирою, – докірливо сказала.
Спершу я подумала, що мама просто сумує за мною та онуками. Адже востаннє ми бачилися ще взимку, коли приїжджали на Різдвяні свята. Однак, всі сподівання одразу зникли, коли почула слово “спадок”. Річ у тім, що 4 роки тому не стало моєї бабусі Стефанії. Здається, що вона єдина у родині любила мене просто за те, що я є. Завжди хвалила за оцінки, казала, що я її гордість, розраджувала, коли було геть кепсько на душі.
Вона жила у Львові, мала там велику трикімнатну квартиру. Казала, що все її майно перейде мені у спадок, адже моя мама – єдина дитина у родині. Як і я. Однак, не встигла написати заповіт у нотаріуса, я тоді навчалася, здається, на 3 курсі.
– Взагалі, я її рідна донька, тому перша в черзі на квартиру. Буду нею розпоряджатися так, як вважаю за потрібне, – сказала мама, коли я приїхала додому на похорон. Чесно кажучи, мене така відповідь шокувала. Думала, що нарешті переїду з брудного гуртожитку у власну квартиру. Ще й когось візьму на підселення, щоб сумно не було.
Ми тоді дуже посварилися. Я так на них образилася, що одразу після похорон поїхала з села до Львова та більше там не з’являлася. Хіба могла подзвонити, привітати з днем народження, вислати подарунок поштою і все – на цьому наше спілкування закінчувалося. Я так заздрила подругами, коли бачила, які й них стосунки з батьками. Вони казали, що мами – це їх найкращі подруги. А я не могла таким похвалитися. Часто вночі аж плакала від такої образи. Ну чому саме я?
Від родичів дізналася, що мама оформила квартиру на себе та зараз здає її в оренду. Ось як вийшло – гроші їй важливіші за доньку.
Потім я зустріла Олега. Він швидко зробив пропозицію та ми почали готуватися до весілля. Правда, коли справа дійшла до списку гостей, то я була категорично проти того, щоб запрошувати батьків.
– Але хіба там можна? Це ж твої рідні люди. Треба їх покликати, ти ж у них єдина донька, – дорікала свекруха. Вона не знала, які у мене насправді стосунки з батьками.
Я вирішила дослухатися до поради. Можливо, що таке свято покладе крапку у наших родинних чварах? І знову я помилялася.
Батьки постійно косо дивилися на мого чоловіка, запізнилися на розпис. Посиділи до 8 години вечора та поїхали додому. Ну на свято вони звісно, що прийшли з порожніми руками. Тоді моя свекруха зрозуміла, чому я так не хотіла бачити маму і тата на весілля.
А потім ми вирішили назбирати грошей на власне годинне гніздечко. Я зателефонувала до мами, щоб попросити у неї грошей у борг. Ну про те, щоб вона віддала мені бабусину квартиру не було і мови.
– Сама зароби на хату! Ти вже доросла, ми тобі нічим не можемо допомогти, – сказала мама та кинула слухавку.
На щастя, свекруха позичила нам гроші на перший внесок за іпотеку. Ми з Олегом тоді дуже економили – дешева гречка, одяг з секонд хенду, в офіс їздили на трамваї. Але через рік ми вже відчиняли двері великої квартири, а найголовніше – вона була нашою. Не хотіла псувати свято та не запросила на новосілля батьків.
Наші діти знають, що у них є дідусь з бабусею у селі. Правда, більше люблять свекруху. І я їх чудово розумію. Батьки байдуже відреагували на новину про те, що у них будуть онуки. Нічого діткам не купували. Хоча живуть у селі, мають велике господарство. Востаннє ми бачилися на Різдво.
Після маминого дзвінка я згадала всі образи. Ні, я не хочу її більше бачити. Нехай краще з батьком насолоджуються квартирою у центрі міста, а я житиму далі без них.
Дівчина вчинила правильно? А що б ви зробили на її місці? Як вирішити таке квартирне питання?
