Я не хотіла брати онуку того дня. Але хто мене слухав?
Мені вже за шістдесят. Є грижа, тиск, цукор, що стрибає невчасно. Я живу сама, і моя квартира – це мій ритм, мій порядок, мої таблетки за годинником.
Діма одружився дев'ять років тому. Оля – жінка ділова, стримана, завжди з телефоном у руці. Єва – їхня донька, моя онука. Я її люблю. Це важливо сказати одразу.
Але того дня мені було зле.
Вони приїхали без попередження. Точніше, Діма зателефонував за годину – і це вже вважалося "попередити".
– Мам, ми на пару годинок. Нам треба трошки відпочити від дитячого галасу.
– Синку, сьогодні мені зле. Живіт тягне з ранку, голова важка. Може, іншим разом?
Оля стояла в коридорі і поправляла волосся перед дзеркалом, ніби взагалі не чула.
– Та що з вами станеться? – знизала вона плечима. – Дві години. Ви ж бабуся.
Діма втиснув мені в руку пакет з печивом – ніби це була платня – і вони пішли. Двері грюкнули. Єва вже скидала черевики і скакала, як пружина.
Я стояла в коридорі й тримала це безглузде печиво.
Перша година минула нормально. Я дістала шкатулку з ґудзиками, розсипала їх по ковдрі, показала, як робити "гроші". Єва розставила стільці в ряд – "черга в магазин" – і командувала на весь голос.
Я ловила її поглядом і рахувала свої подихи.
Через годину у мене пересохло в роті і почало зводити плечі. Я поставила чайник – без гарячого мені гірше, тиск б'є у вуха. Це мій маленький ритуал, я знаю своє тіло.
Єва побачила ляльку на комоді.
– Ба, а можна ту принцесу?
Я повернулась на секунду. Тільки на секунду.
І тут – короткий, різкий крик.
Чашка перекинута. Чай розтікається по столу і по її футболці. Єва завмерла – і закричала вже голосніше, від болю.
Я підскочила так різко, що перед очима попливли круги.
Здирала з неї мокру тканину, вона смикалась і лупила мене ліктями, а я повторювала: "Тихо-тихо-тихо", хоча сама тремтіла.
Поставила під прохолодну воду. Набирала 103, телефон ковзав у руках.
– Опік… дитина… гарячий чай…
Єва плакала уривками, дивилась на мене злякано. А я думала тільки одне: тільки не впади. Тільки не зараз.
Швидка приїхала швидко. Фельдшерка – молода, втомлена – обробила руку, сказала: добре, що не тягнули, поїдемо на огляд.
Я шукала паспорт, поліс, розкидала папери. Під ноги котились ґудзики з тієї проклятої шкатулки.
Ми вийшли в коридор – і двері ліфта відчинились.
Діма і Оля. Чисті, святкові, зі сміхом на обличчях, який ще не встиг зійти.
Оля побачила пов'язку – і сміх зник миттєво.
– Що це?! – різко, без привітання.
– Вона… чай… я викликала…
– Ви з глузду з'їхали?! – вона вже кричала на весь під'їзд. – Як можна було лишити гаряче?! Ви ж казали, що зможете!
Діма стояв поруч і дивився на Єву. На пов'язку. На чужі руки медиків. І мовчав.
Я хотіла сказати: я просила не залишати. Хотіла. Але тільки притиснула до грудей пакет із ліками і відчула, як холодніють пальці.
У лікарні Оля говорила з лікарем так, ніби мене поряд не існувало.
– Вона у вас… хвора? Їй не можна довіряти. Ми ж просили просто побути.
Я сиділа на лавці. Рівно. Щоб не розплакатись. Єва сиділа поруч і тримала мене не за руку – за край рукава. Ніби не була впевнена, що можна міцніше.
Після того дня почались повідомлення. Довгі, різкі. Зі словами "безвідповідальна", "небезпечна", "навіть кота не довіриш".
Я читала їх і стискала телефон так, що він болів у долоні.
Син відповідав коротко. Оля – не відповідала зовсім.
Я сама оплатила їм поїздку в Карпати. Не тому, що змусили. Просто не могла витримати відчуття, що на дитині назавжди залишився мій "чай". Вони взяли гроші спокійно. Навіть без паузи.
Минуло три роки. Єва виросла. Її рука стала чистою, без сліду. А я щоразу, ставлячи чайник на плиту, думала не про чай.
Я думала про ту секунду, коли відвернулась.
Одного вечора Діма зателефонував знову.
– Мам, ми в кіно. Підстрахуй. Ти ж вдома?
Я стояла біля аптечки з таблетками від тиску. На столі – список аналізів. Нога боліла.
– Дімо, сьогодні – ні. Я не зможу.
– Ти що, не хочеш бачити Єву? Вона ж твоя єдина онука.
– Хочу. Але сьогодні – ні.
Оля взяла слухавку.
– От так, значить. Коли треба – ви хвора. А коли фото у Фейсбуці – то бабуся. Дякуємо. Все ясно.
Кинула слухавку.
За півгодини – дзвінок у двері. Єва з рюкзачком. Поруч Оля, напружена.
– Ми все одно привели. На дві години. Ти ж вдома.
Я не відступила вбік. Не протягнула руки за рюкзачком. Стояла в дверях і тримала халат пальцями.
– Ні, Олю. Не сьогодні.
– Ви серйозно?! Вона ж дитина! Ми вже тут!
Єва дивилась на мене мовчки. Не плакала. Просто дивилась.
Я повільно присіла – щоб бути з нею на одному рівні. Дістала з кишені цукерку, поклала їй у долоню, накрила її пальчики своїми.
– Сонечко, я тебе люблю. Сьогодні я не можу. Завтра подзвоню.
Оля різко потягла її за руку.
– Ходімо. Бачиш.
Єва зробила крок. Потім зупинилась у дверях і озирнулась. Підняла вільну руку й помахала мені – маленьким, дорослим рухом.
Я зачинила двері.
Скажіть мені чесно: я мала право сказати "ні"? Чи бабуся завжди повинна бути готова – хай навіть хвора, хай навіть сама просила не залишати?
