Хочу сьогодні розповісти про свою найскладнішу дочку – Аню. Ми взяли її з дитячого будинку. Вихователі одразу попереджали, що з дівчинкою легко не буде.
На перший погляд, це була мила, добра і чарівна дитина. Вона була розумною та кмітливою. Однак за цим ховалася темна сторона її душі, яка ненавиділа усіх навколо і прагнула творити зло.
Я довго не могла зрозуміти, якою ж Аня є насправді. Адже зранку вона влаштовувала істерики, а ввечері обіймала мене і говорила слова любові. Та згодом до мене дійшло, що у ній живе дві людини, які з’явилися внаслідок важкого дитинства. З одного боку, була її щира дитяча натура, а з іншого увесь пережитий біль, розпач і розчарування.
Її дитяча нервова система не була готовою до таких випробувань, тому перші пів року супроводжувалися плачами та істериками. Деякі з них були реальними, а інші – штучними. Таким чином Аня маніпулювала нами і домагалася бажаного. Кожен такий приступ супроводжувався погрозами, лайками, криками про ненависть і самогубство. Однак одного разу я побачила, що у її блокноті був розписаний цілий план дій, як зранку не піти до школи. Для цього варто було здійняти сварку, розсердити маму, провести день в кімнаті і просто попросити ввечері вибачення.
Я вирішила, що не буду йти в неї на поводу. Тож під час чергового плачу я просто не звертала на це уваги і силою змусила Аню піти до школи. Усю дорогу вона пручалася та кусалася, а на порозі до класу обійняла мене і поцілувала. Так, можливо, зі сторони мій вчинок виглядав жорстоко, але він дав плоди. Адже дитина більше не влаштовувала зранку істерик, а згодом і зовсім про них забула.
Однак тоді почався інший важкий період. Аня росла бунтаркою, яка порушувала усі заборони. Що б я не сказала, вона зробити навпаки. Просиш не курити? У батька пропадають сигарети. Кажеш, що через вікно не можна нічого викидати? Цікаво, треба спробувати. Особливою розвагою для неї стали крадіжки. Це був цілий квест. Аня просто забирала якісь речі, ховала їх, а потім спостерігала, як ми їх шукаємо. Інколи вона навіть брала участь в пошуках. Пропадали ножиці, мило, шампунь, документи і все інше. Дівчинка облаштовувала це так, що ніхто б і не здогадався, що це її рук справа.
Ми водили її до психіатра, але ніякі розмови не допомагали. Бувало на деякий час вона заспокоювалася, але це було лише затишшя перед бурею.Одного разу вона призналася лікарю, що навіть хотіла спалити будинок. Розвела багаття в своїй кімнаті, але передумала в останній момент. Тоді психіатр порадив нам госпіталізувати Аню, але я не наважувалася. Я вірила, що зможу достукатися до її душі і розтопити це крижане серце.
Йшов час, легше не ставало. Я вже була виснаженою. Чоловік теж більше не міг цього терпіти. Він почав часто пропадати на роботі. Я починала замислюватися над лікуванням. Руки опускалися. І от чергова істерика. Мабуть, пора здатися. Адже дівчинка росте і стає зовсім неконтрольованою. Однак раптова пандемія змінила всі плани. Нам довелося відкласти госпіталізацію. Ми проводили час вдома і лише інколи виходили на прогулянку в поле.
Одного разу Аня повернулася з двору і зайшла в мою спальню. У неї був стурбований вираз обличчя. Я запитала, що трапилося.
– Мамо, чому ви все це терпите? Хіба я заслужила такого доброго ставлення? Незважаючи на всі мої вчинки, ви досі мене любите і дбаєте про мене. На вашому місці я б давно не витримала і здала таку дитину назад в інтернат. Вибач мені за все, – сказала Аня.
Я не могла повірити в ці слова. Мені здавалося, що це чергова продумана гра чи маніпуляція. Але ні. Пройшло вже багато часу і без жодної істерики, крадіжки чи образливого слова. Зараз я найщасливіша матір чудової донечки, яку люблю всім серцем. Так, було важко, але воно цього вартувало. Така ціна покаліченої дитячої душі. І ви ніколи не здавайтеся. Вірте в своїх дітей.
Чи правильно вчинили жінка? А як би ви повелися в такій ситуації?
