– Ти так довго це робиш, що ми зараз стоятимемо в заторі! – бурчав до Оксани чоловік, який відносив у машину четверту сумку з речами.
– Та годі тобі! Я краще все перевірю зайвий раз, аніж повертатимусь, бо ти щось забув. Скоро їдемо! – заспокоювала дружина, складаючи до сумки гаманець, телефон, ключі від дачі. От тільки не могла згадати куди поклала мамині сережка – пам’ять про найріднішу людину.
– Я вже завів машину! – нервувався Дмитро.
– Іду, іду! Он ти ключі на комоді залишив! – відповіла вона, але думки про сережки її не покидали, може вони залишились на дачі з осені. Дивно…
Ще тиждень, другий і почнуться літні канікули. Оксані та Дмитру інколи не вірилось, що їхні внуки вже ходять до школи й скоро приїдуть до них на дачу.
Ту дачу вони побудували більш як 12 років тому. Не передати, як цьому раділа мати Оксани. Все повторювала, що ціле літо можна жити на природі. Там і будиночок зі всім, і сад, і город, і квітник.
– Бачив би тато, як нам добре тут. А колись навіть про машину не мріяли. – говорила Марта Василівна.
– Мамо, він все бачить з неба. І радіє за нас!
– Ти справді так думаєш?
– Звісно! – відповіла Оксана, але сама знала, що не вірить у таке. Люди приходять у цей світ, живуть, та йдуть…
Минулої осені мати якось по-іншому прощалася з дачею, садом і квітами. Підійде собі до яблуні, гляне наверх і долоню покладе: “Прощавай, яблуне, напевно не побачимося більше…”
Оксана з чоловіком досить швидко доїхали до дачі, пощастило, що не втрапили у затор. У будинку відчинили усі вікна, протопили грубку, розібрали речі. Приготували обід на скору руку, перекусили.
А раніше їх з усмішкою та млинцями зустрічала Марта Василівна. Але життя триває.
Оглянувши всі можливі шкатулки, полички та шухлядка, Оксана так і не знайшла маминих сережок. Вже бува, подумала, що загубила. Шкода, звісно, це таки мамин подарунок.
Повітря на вулиці було ще прохолодним. Але якщо встати на сонці, то гріло майже як влітку.
Оксана відкрила рози. Вони добре перенесли зиму, он видніються зелені стебла. Їх дуже любила мама. Сідала поруч на лавочці та дивилась на все довкола. Як правнуки бавляться, як діти шашлики готують. І любила стояти на балконі будинку.
У променях сонця Оксана знову побачила її в улюбленому кардигані, бо останнім часом часто мерзла. І все всередині стиснулося: “Мама? Цього не може бути!”. Тоді побачила, як вона махає їй рукою і показує щось у другій руці.
Оксана потерла очі, похитала головою і знову глянула на балкон та там нікого не було.
– Це ж треба, щоб світло таку ілюзію мені показало. Напевно втомилася з дороги та поки які порядки наводили.
Та інтерес Оксани нікуди не дівся. Вона пішла в будинок, піднялася сходами й вийшла на той балкон. Мимоволі очі помітили легкий відблиск на перилах. Оксана наблизилась і не повірила своїм очам.
На перилах лежали мамині сережки. Це вона щойно простягала їх у руці. Це не можливо, якщо вони пролежали тут всю зиму! Їх би вітер зніс, а на землі брудом замело і ніхто б не знайшов!
Оксана знову одягла сережки й відчула внутрішнє тепло та затишок. Їй стало так добре і спокійно. Тоді вона глянула на сад.
Яблуні знову наливалися солодкими соками. Вишні розцвітали й дарували свій аромат квіти. Оксана відчувала, що мама дивиться на неї згори та радіє.
Тепер вона вірить, що ніщо не зникає безвісти й не з’являється нізвідки. Сльози самі покотилися по її щоках: “Дякую, тобі, мамо за все! За твою любов, тепло, підтримку, що завжди була поруч…”
Як вам історія?
Фото з відкритих джерел
