Я не знала, що мій чоловік закохався в іншу, аж поки мою картку заблокували.
Ми з Романом зустрічалися кілька років, і мені здавалося, що я його добре знаю. Спокійний, акуратний, завжди охайно одягнений. Коли ми одружилися й оформили іпотеку, я думала – ось воно, нарешті, починається справжнє доросле життя.
Бюджет у нас був роздільний. Так вийшло ще до весілля, просто ніхто не міняв звички.
Роман сказав мені одразу:
– Я платитиму комуналку і частину іпотеки, а ти решту.
– Добре, мені так навіть зручніше, – погодилася я.
Один переказ на місяць – і голова вільна.
Перші півроку були чудові. Робота, вечері вдома, фільми, вихідні в кафе або просто пішки містом. Жодної сварки, жодної напруги.
Та одного вечора Роман прийшов пізніше звичайного з великим пакетом із магазину.
– Що там? – спитала я.
– Та сорочку взяв і кардиган. Давно хотів, – відповів він і чомусь відвів погляд.
– А мені нічого не привіз?
– Там чоловічий магазин. Але я тобі куплю, обіцяю, – сказав він і обійняв мене.
Я посміхнулася і не надала значення. Та подарунок так і не з'явився.
Потім я почала помічати, що Роман щодня перевіряє поштову скриньку. Буквально щоранку, ще до кави. Мені стало цікаво чому.
Якось я повернулася з роботи раніше і сама перевірила скриньку. Там лежала квитанція про борг за комуналку за два місяці.
– Чому не платиш? – запитала я, щойно він зайшов.
– Які борги? – здивувався він. Щиро так, наче вперше чує.
– Ось ці, – я сунула йому папір під ніс.
Він помовчав, потім посміхнувся:
– Ну, розкусила. Просто замотався на роботі. Наступного місяця все закрию.
Я перевірила баланс на сайті – боргів не було. Вирішила, що він таки заплатив. Заспокоїлася і забула.
Час ішов. Роман купував новий одяг кілька разів на місяць. Я не сварилася – ну й що, хай виглядає добре.
Насторожило мене інше. Якось він забрав ключ від поштової скриньки і більше мені його не давав. Уся кореспонденція тепер йшла через нього.
Я думала про це, але нічого не сказала.
Розгадка прийшла через рік, коли мою банківську картку заблокували. Я зайшла на сайт – і побачила, що нас із Романом подали до суду за борги з комуналки. Майже за рік.
Я сиділа і чекала його. Але він не приходив. На дзвінки не відповідав. Ні ввечері, ні вночі.
Я вже думала вранці йти до дільничого. Та десь під ранок почула, як тихо відчинилися двері.
Я вибігла в коридор. Роман стояв там із похмурим виглядом і пах пивом.
– Де ти був? Чому не брав слухавку? – я вже плакала.
– У кафе. Думав про життя.
– Думав?! А за квартиру заплатити – це не твої думки? Мені картку заблокували! Нас до суду подали!
– Мою теж заблокували. Мені самому гроші потрібні були, – і він якось дивно всміхнувся.
– На що?!
Він помовчав. А потім сказав:
– Ти бачила, скільки коштує нормальний одяг? Дорого. А мені треба було добре виглядати, щоб Іра на мене звернула увагу.
Я не одразу зрозуміла.
– Яка Іра?
– З роботи. Цілий рік намагався. Подарунки їй купував, одяг собі брав, щоб виглядати. А вона взяла й пішла до начальника.
Я стояла і дивилася на нього. Рік. Цілий рік він витрачав гроші, які мав платити за наш спільний борг, – на іншу жінку.
– І що тепер? – тихо спитала я.
– Ну, завезу тебе на море, викладемо фото в соцмережі, нехай Іра побачить, кого проґавила, – сказав він майже весело.
Я не кричала. Я просто відповіла:
– Спочатку напишеш відмову від квартири на мою користь. Потім ідемо в ЗАГС. Борги я сама виплачу.
Кілька місяців він намагався повернутися, дзвонив, писав. Я не відповідала.
Розлучення я таки отримала. Квартиру – теж.
Але довго не могла зрозуміти одного: як можна цілий рік дивитися в очі людині, з якою живеш, і думати при цьому зовсім про іншу?
А ви б змогли пробачити таке?
