Сестра мого чоловіка ввірвалася в будинок з криками:
– Чого ти ще не зібрана? Ану швиденько до матері! Їй допомога потрібна.
Зверталася вона до мене, а я й гадки не мала, що трапилося.
А згодом, коли мова зайшла про город, до мене дійшло. Склалося так, що на ділянці свекрухи я горбатилася днями і ночами. Що не сезон для посіву – я у неї. Спочатку я сприймала це, як повагу до матері власного чоловіка. Так сприймала це і свекруха. Вона ніколи навіть дякую не казала. Тому потроху я почала втомлюватися і ставитися до “обов’язку” з цілковитою байдужістю.
Допомагала нам і Вікторія. Її донка. Але її праця чомусь завжди була винагороджена. Напевне, це принцип такий сімейний: своїм усе, а чужим нічого. І яка різниця, хто скільки складає сил у працю?
Спочатку мене це сильно не тривожило.
Пізніше я наважилася попросити у свекрухи баночку соління.
А та тільки відмахнулася. Сказала, що то все для Віки. Їй потрібно добре харчуватися. Її чоловік мало заробляє і вони не можуть собі такого дозволити. А мій коханий на двох роботах, то можу й купити баночку. Мовляв, не збіднію.
Відтоді я і взагалі припинила допомагати свекрусі. Бо допомога в полі стала більш схожою на безплатний фітнес.
Я часто жалілася на подібне ставлення чоловікові.
– Не вигадуй. Мама щороку порівну ділить усе між дітьми. Кожному за хорошу працю дістається хороша винагорода. А ти в мене працьовита.
Спочатку я й справді їздила до свекрів із задоволенням. Я і справді працьовита та наполеглива. Але й гордості та самоповаги у мене достатньо. Як тільки помітила, що стала безоплатною робочою силою, то одразу обірвала той рабовласницький тип поведінки.
Чоловікові і його сім’ї заявила, що до них більше ні ногою. Хочу відпочити. І за просто так тепер працювати не збираюся.
Перші кілька сезонів мені й справді ніхто не чіпав. Я була, неначе в раю. Так, соління довелося купувати у чужих людей, але хіба не те я робила досі?
Але цьогоріч, як тільки настав сезон городніх робіт, я знала, що всі знову звернуться до мене. Вікторія була вагітною, мій чоловік постійно на роботі, а помагати більше нікому. Але я була твердо налаштована ігнорувати всі дзвінки та прохання. Не дочекаються. Вдруге на той гачок не куплюся.
Але родичі знайшли альтернативний підхід. Вони почали тиснути на мого чоловіка.
– Вона мене геть не поважає? Рідну свекруху. Знає, що могти ніякому і з місця навіть не зрушить.
– Мамо, вона вже доросла і сама вирішує, помагати чи ні.
– То поговори з нею. Поясни все.
– Не можу.
– Це я тебе народжувала і ростила і тепер якась чужа дівка тобою керує!
Тоді свекруха дуже сильно на нас із чоловіком образилася. Ми деякий час навіть не розмовляли одна з одною.
– Більше з мого городу нічого не отримаєте.- сказала вона нам наостанок.
– А досі ми ніби щось отримували. – дорікнула їй я.
Потім матір мого чоловіка примудрилася пошкодити руку. Віку змусили лягти у лікарню, бо їй скоро народжувати, син у роз’їздах, а за городом дивитися треба. І до кого всі одразу звернулися?
До мене.
Свекруха знову впрошувала, як могла. А після прохань перейшла до образ. Але мене цим більше не візьмеш.
Я постійно вигадувала якісь відмовки. Мовляв, сьогодні у мене справи, а завтра я їду до власної матері, а через день маю іти на весілля до подруги.
Так тривало досить довго. Десь у душі я навіть відчувала провину. Може, це й було невиховано, але таки дало свої плоди.
Свекруха раптом перестала надокучати. Вона взагалі про нас ніби забула. Поралися на городі вони удвох з Вікторією, коли та народила маля.
Чи дуже мені соромно? Та ні, не дуже. Рідні мого чоловіка байдуже на власну невдячну поведінку, то чому я повинна переживати за власне ставлення до них?
Цього разу Віка прибігла до мене не просто так. Врожай видався дуже скупим, тож нічого матір їй і не дасть. А задарма працювати дівчина не збиралася. От і знайшла того, хто колись так спину гнув. Себто мене.
– Збирайся і їдь допомагати мамі. Саменькій їй дуже важко.
– Уже побігла. Може мені ще й майно власне на вас переписати зі свекрухою?
– Але ти безсовісна. Це ми тебе у власну родину прийняли. Ти нам повинна догоджати. У ноги кланятися! А ти що? Характер свій показуєш. Ну, будь обережна. Ми з мамою зробимо все, щоб ти лишила нашу сім’ю у спокої!- гримнула наостанок чоловікова сестра.
Що ж, було дуже цікаво побачити себе з іншого боку. Чужими очима, так би мовити. Може, я почула б значно більше, якби підтримала діалог, але тоді настрою для такого в мене не було.
Головне все дослівно передати чоловікові. Нехай готується до самостійного життя, а то його рідня терпіти мене більше не збиралася.
А як Вас прийняли рідні чоловіка/дружини?
Чи вдалося знайти спільну мову? Як?
