Я пів життя тягнув усе мовчки.
Після Зіни взагалі ніби язик відняло.
Мені шістдесят вісім. Тиск скаче. Зранку без "Еналаприлу" і "Кардіомагнілу" вже нікуди. Ноги гудуть так, ніби не людина, а шпали на мені возили. У квартирі пахне старою шафою, маззю для суглобів і вчорашнім супом. За комуналку взимку віддав майже 4200. За ліки – ще тисяча з хвостом. У АТБ дивлюся вже не що хочу, а що по жовтому ціннику: гречка, хліб, молоко, найдешевша ковбаса "до чаю". І та вже не ковбаса, а сором один.
А ще дача. Чотири сотки. Не палац. Старий будиночок, лійка, яблуні, грядки. Але там Зіна була жива. У кожному нарцисі. У кожній мотузці для помідорів. Я туди їхав і назад їхав уже не таким порожнім.
Після похорону я два тижні туди не показувався. Не міг. Сидів на кухні, дивився в чашку. Думав: продати все. Бо одному не витягнути. Дочка Алла тоді сказала:
"Тату, як вирішиш, так і буде. Тобі видніше".
Я ще подумав: добра дитина. Не тисне.
На третій тиждень приїхав на дачу. А там у мене вже не дача.
Там уже господарювали.
Ворота відчинені. На грядках чужі сліди. Земля перекопана. У кутку складені мішки з насінням. Біля сараю стоїв мій зять Руслан у моїх рукавицях. У дворі Алла командувала двом хлопцям, куди носити дошки. А сусідка Тамара, як на ярмарку, всім розказувала:
"Ну, нарешті молоді взялися, а то пропадало ж добро".
Я навіть спочатку не зрозумів, що бачу.
Питаю:
"Що тут відбувається?"
І Алла так спокійно, ніби це я зайшов до них без стуку:
"Ми вже вирішили. Дачу не продаємо. Руслан дав завдаток на теплицю. Люди в понеділок приїдуть ставити".
Я сказав:
"Хто вирішив?"
А вона:
"Ми. Бо продавати зараз – дурість. Земля дорожчає. І взагалі, онукам треба свіже повітря".
Я стояв, як прибитий. Вона не спитала. Не порадилась. Уже вирішила. Уже завдаток. Уже люди. Уже моєю землею розпорядились, наче я просто сторож при сараї.
Я кажу:
"Алло, це моя дача".
І тут Руслан, спокійний такий, діловий, навіть не підвищив голос:
"Іване Петровичу, давайте без драм. Вам самому вона вже не по силі. А нам жити, дітей піднімати. Ви ж не будете до ста років за землю триматися".
Оце був перший удар.
Тобто їм жити. А я вже що? Додаток? Перешкода? Поки ще дихаю, але вже "вам не треба".
Я ще слова не встиг знайти, а Алла добила.
Підійшла до клумби, де Зіна свої лілії садила, і каже:
"І оці мамині квіточки теж треба прибирати. Від них користі нуль. На цьому місці буде капуста. Не в музей же граємося".
Не в музей.
Вона це сказала про Зіну. Про її руки. Про її пам'ять. Про те, чим той клапоть землі для нас був.
А потім, наче мало, додає:
"І взагалі, тату, якщо чесно, ми вже рахували. Коли тебе не стане, все одно це нам перейде. То який сенс зараз гроші викидати на чужі дачі чи оренди? Треба робити по-розумному".
Я почув "коли тебе не стане" – і в мене в грудях ніби цеглину вставили.
Вони вже порахували мене. Живого. З тиском, з таблетками, з моєю кружкою в сараї. Уже списали в майбутній спадок.
Я, видно, зблід, бо Тамара одразу встряла. Стояла за парканом, але так, щоб усі чули.
"Іване Петровичу, не кип'ятіться. Вони ж по-своєму праві. Молодим треба вкорінятися. Ви ж самі не справитесь. А так усе в сім'ї".
І баба Настя, яка ще вчора мені співчувала, теж підтакнула:
"Та що ти вчепився, Петровичу? Не чужим же віддаєш. Донька не зі зла. Просто час такий. Треба думати наперед".
От вам і сором. Стою на своїй землі, а мене вчать, як красиво віддати своє. При людях. Через паркан уже двоє сусідів дивляться. Далі хтось зупинився з тачкою. Всі все чують. Всі кивають. Наче я жадібний дід, який у молодих хліб відбирає.
Я зайшов у будиночок, а там ще краще.
Мою стару коробку з Зіниним насінням відсунули під лавку. Фото, де ми удвох молоді, у рамці, лежало лицем донизу. А її садові ножиці Руслан кинув у відро з іржавим мотлохом.
Я взяв те фото. Руки трусяться. Питаю:
"Хто чіпав?"
Алла з порога:
"Я. Бо пилюка. І взагалі, тату, давай без цього культу. Ти після мами застряг. Це вже нездорово".
Нездорово.
У мене тоді щось луснуло так тихо, що я сам злякався.
Я вийшов надвір і сказав:
"Геть звідси. Обоє. Зараз".
Алла очі витріщила:
"Ти серйозно?"
Я сказав:
"Завдаток свій забирайте. Теплицю свою ставте собі на балконі. І щоб до моєї дачі без мене ніхто більше не заходив".
Руслан усміхнувся. Саме це мене добило найбільше. Не крик. Не сварка. Оця усмішка людини, яка вже все для себе вирішила.
Каже:
"Ну добре. Посидите тут сам. А восени знову почнете нити, що важко. Тоді не ображайтесь. Самі приповзете".
Алла ще кинула через плече:
"І не треба потім робити з нас чудовиськ. Ми хотіли як краще".
Я зачинив хвіртку. Просто перед ними.
І став посеред двору.
На перекопаній чужими руками землі.
Зінине фото в руках.
А за парканом була така тиша, що аж у вухах дзвеніло.
