Я прокидаюсь о п'ятій. Не тому, що виспалась. Бо в шість уже треба бути на зупинці. Поки чайник дихне парою, я встигаю ковтнути свій "Лозап", бо тиск зранку знову давить у скроні. На кухні пахне вчорашнім борщем і старим хлібом у хлібниці. У ванній – хлоркою, бо вчора піввечора терла плитку. Комуналка за лютий – 4 860. Аптека – ще 1 730, бо одними таблетками не витягнеш. В АТБ молоко вже 46, яйця – за сімдесят з копійками, масло взагалі страшно брати в руки. А я тягнула. Все тягнула.
Сергій останній рік ходив по квартирі, як квартирант. Очі відводив. Телефон носив навіть у туалет. Я ще себе ж і сварила. Думаю: не вигадуй, Іро, в чоловіка вік, нерви, робота. П'ятнадцять років разом. Не дівчинка ж уже, щоб ревнувати до кожного писку телефона.
Тільки вночі він почав вставати. Тихо. Думає, я не чую. А в мене сон як у старої собаки – уривками. Раз прокинулась, а його нема. Пішла на кухню. Він сидить у темряві, тільки екран по обличчю б'є. І шепче комусь: "Ні, зараз не можу. Вона вдома".
Вона.
Не "дружина". Не "Ірина". Вона.
Вранці я мовчала. Дивилась, як він каву п'є і телефон долонею прикриває. А ввечері відкрила його ноутбук. Так, полізла. І не жалію. Там не просто листування було. Там уже все було вирішено без мене.
"Я знайшов рієлтора. Якщо вона заартачиться, дотиснемо через частки".
"Олені квартира сподобалась, район нормальний".
"Мама поживе якийсь час на дачі, їй і там вистачить".
Мама.
Це він про мене так написав. Я в своїй квартирі, яку ми з моїми батьками піднімали по цеглині, раптом стала "мама, яка поживе на дачі".
Мене аж затрусило. Не від образи навіть. Від холоду всередині. Наче двері на мороз відчинили.
На другий день я поїхала до того рієлтора. Адресу знайшла в переписці. І мені там, абсолютно спокійно, дівчинка з ідеальними губами каже: "Так, Сергій Миколайович уже дав фото, план і погодив показ на суботу. Ми навіть маємо попередній інтерес".
Погодив.
У нашій квартирі.
Де шафа ще від мого тата. Де на балконі банки з вишнями. Де я після роботи лягаю на п'ять хвилин, бо ноги гудуть так, ніби їх окропом облили.
Він не просив. Не говорив. Не натякав. Він уже продав мою безпеку у своїй голові. Уже розставив нас по місцях. Себе – в нове життя. Мене – на дачу.
Я чекала суботи.
Не плакала. Не істерила. Прибрала квартиру. Навіть підлогу вимила. Чомусь так. Як перед похороном.
О дванадцятій вони прийшли. Сергій. Та сама Олена. І ще рієлторка. Олена стояла в моєму коридорі в світлому пальті й дивилась на мої стіни, як на товар. На кухні понюхала повітря й скривилась. Каже: "Тут, звісно, треба все освіжити. Але потенціал є".
Я тоді ще мовчала.
Сергій зняв куртку і так буденно, ніби ми домовлялись, каже: "Іро, не починай тільки. Люди зайшли подивитись".
Люди.
У моє житло.
Я спитала тільки одне:
– Ти що зробив?
А він навіть не знітився. Стоїть посеред кухні, де я йому котлети смажила, де він з температурою лежав, де я йому сорочки прасувала, і каже:
– Я все вирішив. Так буде краще всім. Ми з Оленою беремо новобудову, нам потрібен старт. А тобі дві кімнати вже ні до чого.
Мені здалося, я оглухла на секунду.
– Що значить "ні до чого"?
І тут він добив. Спокійно. Рівно. Як бухгалтер.
– Вам уже не треба стільки. Ми ще молоді, нам жити. А ти або тут сама згниєш, або на дачі будеш на повітрі. Тобі навіть корисно.
Олена в цей час відкрила мій сервант. Дістала мамину порцелянову цукерницю, ту, що лишилась мені після похорону, і каже з усмішкою:
– Це все можна винести, воно тільки захаращує. Зараз мінімалізм.
Я не пам'ятаю, як опинилась біля неї. Просто вихопила ту цукерницю з її рук.
А Сергій, бачачи це, ще й сказав:
– Не роби драму з речей. Ти й так усе життя жила минулим. Ми через це й задихнулись.
От тоді мене прорвало.
Я не кричала спочатку. Я сказала тихо:
– Вийшли всі.
Рієлторка зам'ялась. Олена закотила очі. А Сергій підняв голос:
– Ти поводишся як егоїстка. Я стільки років тягнув цей шлюб, а тепер, коли можна нормально розійтись і всім допомогти, ти стала в позу.
Всім допомогти.
За мій рахунок.
І саме в цей момент двері в під'їзд відчинились, і на порозі кухні виникла моя сусідка Тамара Петрівна. Вона якраз мала повернути відро, позичала вчора. Почула шум і зайшла. І замість того, щоб хоч помовчати, видала своє мудре:
– Іро, ну якщо по-людськи, він по-своєму правий. Молодим же треба десь жити. А ти одна. Нащо тобі такі хороми?
Одна.
Це слово ляпнуло мені в обличчя сильніше, ніж зрада.
Сергій одразу підхопив:
– От бачиш? Люди ж розуміють. Я не ворог тобі. Я навіть залишив би тобі дачу. Ми б там підремонтували, поставили душ.
Ми б.
Поставили душ.
Мені.
Наче я вже не жінка. Не людина. А старий чемодан, який треба пристроїти в куток, аби не заважав жити красивим і живим.
Я взяла його куртку, телефон зі столу, ключі. Відчинила двері і викинула все на площадку.
– Пішов геть.
Він засміявся. Коротко. Холодно.
– Ти серйозно? Квартира спільна.
– Пішов. Геть.
Олена вже тягнула його за рукав. Рієлторка дивилась у підлогу. Тамара Петрівна стояла з тим відром, як суддя.
Сергій вийшов, але перед тим обернувся. Подивився на мене так, ніби це я його обікрала. І сказав:
– Нічого. Сама приповзеш, коли притисне. З твоїми таблетками і зарплатою ти без мене не витягнеш.
І в під'їзді стало так тихо, що я чула, як у мене в скронях б'ється кров.
