Ольга Василівна проводила урок з алгебри у 9 класі, як з колонок пролунало: “Ольго Василівно, зайдіть до кабінету директора!”
Їй одразу це не сподобалось, адже вона пояснювала важку тему. Та і що могло відбутися такого, що кличуть саме її. Підійшовши до дверей кабінету вона почула, як там вже про щось розмовляли. Вона постукала і зайшла.
– Проходьте, будь ласка! Сідайте – сказав директор і показав жінці на крісло, – знайомтесь, це Ольга Василівна, наш почесний вчитель, мало не найкращий у цілому районі, а це Людмила – новий журналіст у нашому місті. Вона хоче написати статтю на честь річниці відкриття школи.
Чоловік радісно усміхався. Жінки кивнули в знак привітання. Та вчительці дещо здалося. Журналістка здалася їй знайомою, за мить вона зрозуміла, що риси обличчя сильно нагадували їй батька.
Батька який покинув її у 5 років. Просто зібрав валізу, обійняв і сказав, що ніколи не забуде. З того часу дівчинка більше його не бачила. Його зникнення залишалось для неї загадкою. Та коли вона виросла мама зізналася, що в нього давно інша сім’я.
– Вам краще зустрітися десь окремо й обговорити подальшу співпрацю – продовжив директор.
– У мене в планах лише ця стаття, тому я цілковито вільна для вас – сказала журналістка, дивлячись на вчительку.
– Гаразд, тоді можемо зустрітися після уроків, наприклад у бібліотеці.
– Домовились!
– От і добре, не будемо більше вас затримувати! – сказав чоловік і відпустив Ольгу Василівну, – а вам зараз проведемо невелику екскурсію.
Решту дня жінку не покидали думки стосовно зовнішності журналістки. А зацікавленість так і випирала. Тому при зустрічі вона не втрималась і розпитала її про все.
– Я чула ви недавно переїхали сюди. А звідки самі, якщо не секрет і як вам місто? – спитала вчителька.
– Я сама з Одеської області. А батько багато років жив тут. І я не знаю чи це знак долі чи випадковість, але мене скерували працювати саме сюди. Найдивніше, що він ніколи не хотів розповісти про свій рідний край, а тепер я тут.
Потім вони почали розмовляти про школу. Ольга Василівна обожнювала свою роботу і все, що було з нею пов’язане, тому їхня зустріч затягнулася на кілька годин.
Того вечора жінка вперше за всі роки вирішила пошукати в соцмережах сторінку свого батька, та результату не було. А от сторінку журналістки було легко побачити. Переглядаючи фото, вона наткнулася на одне, де вона стояла з батьком. З батьком їх обох. Сльози самі покорилися, а в горлі тиснув важкий ком. Чому він так з нею вчинив?
– Алло, мамо, ти ще не спиш?
– Доню, що з твоїм голосом, що сталося?
Вчителька все розповіла. Мати довго не думаючи приїхала до дочки й вони сіли розмовляти.
– Ти не тримай на нього зла! З образом не варто жити стільки років, вона губить. Це був його вибір.
– Чому я тільки зараз дізнаюся, що маю сестру. І чому він її любить, а мене ні.
Минув ще якийсь час. Статтю журналістки прочитала вся школа і всі говорили лише про це. Наближалися зимові канікули й Ольга Василівна хотіла перевірити всі контрольні, щоб не брати зошити додому. У її клас хтось акуратно постукав і ввійшов. То була її сестра.
– Добрий день! Вибачте, що я так не попереджаючи зайшла. Просто є дещо, про що нам треба поговорити. Я знаю, що ви моя сестра.
Запанувала тиша і журналістка продовжила:
– Я б хотіла познайомитися ближче. Але перед тим прошу вибачення за свого батька за всі ті втрачені роки без нього, він щиро кається.
Вони стали розмовляти й в кінці обійнялися.
– То можна я його закличу сюди?
– Кого?
– Ну батька, він спеціально приїхав зі мною, казав, що дуже хоче побачити тебе.
– Звісно, я мріяла про це багато років!
Того вечора вони багато говорили, згадували минуле і будували плани на майбутнє. Потім з вулиці можна було помітити у вікні силует трьох людей, що міцно обіймалися.
А ви б пробачили на місці вчительки?
