Я завжди дуже багато працював. Хвала Богу, мозок працює добре, знаю як крутитись в житті.
Наш з Оксаною син зараз навчається у 6 класів, а ми вже придбали для нього квартиру. Поки здаємо в оренду, маємо додатковий пасивний дохід.
Житло, де ми мешкаємо зараз, я теж купив сам, без допомоги батьків.
Я для рідних ніколи нічого не шкодував. Все, що заробляв вкладав у сім’ю. Тещі та тестю теж неодноразово допомагав: і матеріально, і справою якоюсь. Вони жили у приватному будинку, мали досить великий клапоть городу і господарство. Там роботи завжди багато. І щовихідних вони мене просили то траву скосити, то город перекопати, то щось прополоти, то худобу порізати.
Минав час. Я так їздив. Допомагав. Та мені набридло. Набридло жити для когось. А коли я для себе поживу?
Восени батьки дружини знову зателефонували – пора картоплю копати.
Я одразу сказав, що не проїду, адже мав свою роботу яку не міг кинути. Вони тоді образились.
Нещодавно дружина поїхала до батьків, хотіла взяти мішечок картоплі на зиму. Додому повернулась з пустими рукам і засмучена. Каже, вони їй відмовили. Мовляв, працювати не хотіли, а за готовим приїхали.
“Зять хай їсть те, на що заробив” – промовила теща.
Я не розумію їхньої поведінки, адже всі ці роки я їм у всьому не допомагав. Варто було лиш пропустити одне завдання і вони тут ще почали ображатись. Нехай там я! Але ж вони до рідної дочки таке сказали!
Я Оксані сказав, що більше їм не допомагатиму. Досить цієї доброти! А вона ж їхня дитина, шкодує батьків і не знає, на чий бік стати.
А ви на місці Оксани, що б зробили?
