Одного разу мені довелося переїхати в інше місто і почати життя буквально з нуля. Робота у мене там вже була, квартиру я знайшла за оголошенням і орендувала її.
Все налагоджувалося, але мені було самотньо на новому місці, і я вирішила взяти до себе котика, благо, притулок для тварин в цьому містечку був в дуже хорошому стані, і тварин там було дуже багато.
У найближчий вихідний я вирушила вибирати собі вихованця. Спочатку хотіла взяти маленьке кошеня, щоб йому і мені було легше звикнути один до одного, але поки я бродила по території притулку, то подружилася з великим, рудим котом.
– Звідки він у вас? – запитала я співробітницю притулку.
– Зовсім недавно привезли з траси хлопці. Вони їхали кудись, прокололи колесо і зупинилися, а, поки міняли, до них прибився цей кіт. Він був в колючках, але шерсть ще не звалялася, і на шиї висів красивий нашийник з медалькою, на якій вибито ім’я Марк.
– Він відгукується на це ім’я? – уточнила я.
– Так, – відповіла дівчина, – я взагалі-то дивуюся, – продовжила вона, – що він до вас прив’язався. Зазвичай він спить в кутку, ніби сумує навіть. Ми вирішили, що він втік у когось з машини.
– А чіпа, випадково, у нього не було? – запитала я.
– Ні, – відповіла дівчина.
Я в цей день вирішила нікого не брати, вирішила прийти завтра ще раз. Два кошеня з тих, які там були, мені дуже сподобалися. Вони були грайливі, здорові і міцні, можна було вибрати когось із них, але у мене з голови не йшов той рудий кіт Марк і слова дівчини про те, що він до сих пір ні з ким, крім мене, не йшов на контакт.
На наступний день я прийняла остаточне рішення, пішла до притулку і забрала Марка. Кіт не заперечував і навіть, здається, був задоволений, що потрапив до мене в руки. Вдома я йому подарувала одну з найбільших коробок з-під взуття, поклавши туди ковдрочку, і влаштувала коту затишне гніздечко.
Але він вважав за краще спати у мене в ногах, розтягнувшись вздовж ліжка і обнявши мене своїми потужними лапами. На другий день він почав мурчати, коли я його гладила. Ми подружилися, кіт більше не сумував.
Я почала викладати наші з ним фото в інстаграм і в інші соцмережі. Якось раз під фото Марка з’явився коментар якогось хлопця: «А якщо це мій кіт?» Я відповіла: «Навіть якщо це так, то тепер кіт мій».
Хлопець написав мені повідомлення, що передбачає, що Марк – його кіт, той самий кіт, якого він загубив на трасі під час переїзду з дачі в місто і показав старі фото Марка і, головне, згадав про нашийник і медаль.
Я відповіла, що так, це той самий Марк, я взяла його з притулку, але тепер це мій кіт, і я не збираюся його нікому віддавати. Хлопець відповів, що все розуміє і попросив дозволу приїхати до мене, щоб побачитися з Марком.
Я спершу не хотіла, щоб хлопець приїжджав, але потім подумала і вирішила, що це несправедливо. Ми домовилися, що колишній господар Марка приїде в наступні вихідні.
Хлопець прийшов до нас з Марком в гості з величезним пакетом котячого корму і букетом білих троянд для мене. Я була зворушена. Хлопець покликав Марка, і Марк впізнав його, почав тертися і мурчати.
Хлопець взяв його на руки і сів з ним на дивані, а я сиділа навпроти в кріслі. Марк полежав трохи у хлопця на колінах, потім зіскочив на підлогу і прийшов до мене на крісло.
Хлопець запитав:
– А можна я ще приїду?
Я кивнула в знак згоди. Хлопця звали Роман, і він почав приїжджати кожні вихідні. Ми з Марком звикли до його візитів, а сама я вже не уявляла свого життя без цих зустрічей.
Десь через рік Роман зробив мені пропозицію, і ми одружилися.
Ось так кіт з’єднав серця двох людей. Як вам таке завершення історії?
