Я прокинувся з дуже поганим самопочуттям. До останнього вірив, що мені стане легше, і я зможу піти на роботу — не звик прогулювати. Але температура різко підскочила — тож довелося залишитися вдома.
Про це знала тільки дружина — на той момент наші доньки вже порозбігалися по своїх справах. Старша — на роботу, молодша — в університет.
Лежу на ліжку, закутався. Чую, у квартиру хтось заходить. Вставати не хотів — сил не було.
Прислухаюся до розмови — то Світланка повернулася, мабуть, лектор прихворів. Привела з собою подругу. Сіли на кухні і пліткують собі по-дівочому.
Випадково почув, що дочка говорить про нас з дружиною. Цікаво мені стало, про що мова.
Піднявся з ліжка, підійшов до дверей і чую:
– Ти уяви, батьки навіть за навчання платити не хочуть! Змушують зубрити всі предмети, щоб на державному місці втриматися. Через них світу білого не бачу. Матір взагалі з розуму вижила — на днях заявила мені, що про хлопців мені думати ранувато! Хіба вона стара карга у цьому щось тямить? А тата я взагалі терпіти не можу! Вічно моралі свої нам вичитує: якою має бути порядна дівчина і бла-бла-бла. Вже нудить від цього.
Від таких розмов навіть Іринчиній подрузі стало ніяково.
– Іринко, та годі тобі! Чудові у тебе батьки. Добрі і нежадібні. Ніколи вас не карають, багато часу з вами проводять — мені про таке тільки мріяти. Я від своїх могла й ременя добрячого отримати.
– Краще вже так, ніж все життя з такими занудами, як мої. Швидше б вони вже вибралися до свого села! Отоді ми з сестрою заживемо, як люди.
Я спокійно зайшов до кухні — хотів поглянути доньці у вічі. Думав, що побачу там бодай краплю совісті, але ж ні… Вона витріщалася на мене, як баран на нові ворота, ніби нічого і не сталося. Ні страху, ні сорому.
Я не міг повірити в те, що все це відбувається зі мною. Ми з дружиною так трусилися над своїми дітьми, так берегли їх. Думали, нічого дорожчого за них в нашому житті і бути не може.
Галинка довго не могла завагітніти, лікарі готували нас до найгіршого. Але ми не втрачали надії, молилися до Бога, і Всевишній зглянувся над нами. Подарував нам 2 прекрасних дівчаток.
Шкода тільки, що виховати їх хорошими людьми ми так і не змогли.
Розповів про все дружині, та вона, схоже, не була здивована такими новинами.
– Я давно зауважила, що з нашими дітьми щось не те… Не хотіла тебе тривожити.
Ми до останнього сподівалися, що донька попросить у нас пробачення. Але цього так і не сталося. Після того випадку вона взагалі перестала тримати язика за зубами, ще й старшу підбурювала постійно.
Отоді-то я і вирішив повністю відгородитися від дітей. Врізав замок на двері до нашої спальні. Продукти теж почали купувати лише для себе. Раз доньки такі мудрі виросли — хай дають собі раду самі.
Життя під одним дахом з дівчатами з кожним днем ставало все більш нестерпним.
– Галю, продаймо квартиру. Купимо донькам двокімнатну, а самі в заміський будинок переїдемо.
– Я згідна. Не можу більше так жити — серце болить.
Так і зробили. Після переїзду дівчата від нас геть відхрестилися. Не дзвонять, не приїжджають — так, ніби дітей у нас і нема. Ну, й нехай! Ми порадилися і вирішили заповісти все наше майно дитячому будинку. Так буде правильно. Своїх не змогли гарно виховати, то бодай чужим допоможемо.
Виховання дітей — це справжнє мистецтво. Іноді батьки хочуть стати для своїх чад друзями, товаришами, але переходять межу, втрачаючи в їхніх очах будь-який авторитет. От звідки ноги ростуть у вседозволеності і невдячності. Повага до старших і мінімальна дисципліна — ось запорука хороших і надійних стосунків з дітьми.
Як вважаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
