Днями у мене відбулася розмова з сестрою чоловіка, яка докоряла мені моїм рішенням вигнати дочок зі свого дому.
– Чому ти така безсердечна? Яка ж матір виставить за двері своїх дітей? Тим паче у старшої доньки дитина на руках, а молодша – вагітна! І як їм далі жити?
– То ти візьми їх до себе!
– Я? Хіба у них рідної матері немає?
– Ну то раз я їхня мати, то мені вирішувати, що з ними робити! – обурено відповіла я і закінчила розмову.
Два тижні тому я поставила своїх доньок перед фактом, що вони повинні з’їхати. Мені надоїло годувати їхні сім’ї, тому я більше не хотіла жити разом.
Мій чоловік помер багато років тому. Виховувати доньок довелося самостійно. Я подбала про те, щоб у них була вища освіта. Оточуючі лише співчували мені, але ніхто не допомагав.
Батьків моїх не стало рано. Я тоді була підлітком. Від них у спадок отримала двокімнатну квартиру.
Після закінчення інституту старша донька привела додому Миколу і сказала, що після весілля вони разом житимуть зі мною.
Нам з Юлею довелося ночувати разом, щоб Яна з чоловіком мали власну кімнату.
Згодом у молодої сім’ї народилося немовля. Мені було важко забезпечувати всіх продуктами, тому я запропонувала доньці давати хоча б якусь суму грошей на харчі.
– Мамо, ну звідки у нас гроші? Я в декреті з дитиною, а в Миколи мізерна зарплатня.
Потім вилізли нові проблеми. Яна з Юлею постійно сперечалися і не могли розподілити хатні обов’язки. Через це у квартирі були постійні крики та істерики. Ніхто не хотів прибирати чи мити посуд. Все було лише на мені.
Так продовжувалося протягом трьох років. Яна з Миколою навіть не думали з’їжджати, а тут ще й Юля привела свого нареченого, заявивши, що вони з Віктором також житимуть у нас вдома.
– На кухні? – скептично поцікавилася я.
– Та ні, у кімнаті! А ти переберешся на кухню. І маю ще одну новину: я вагітна, тому ти скоро станеш бабусею вдруге.
На цьому мій терпець увірвався. Більше подібного нахабства я терпіти не збиралася. Тож я зібрала своїх дочок з чоловіками і попередила, що через два тижні вони повинні з’їхати.
Звичайно, що вони не очікували такої новини, але я не готова змінювати своє рішення. Мені надоїло так жити. Ще трохи у в цій квартирі не залишиться для мене місця. Хіба це нормально?
Я вважаю, що виконала свій материнський обов’язок і прийшов час моїм дочкам подорослішати і самостійно нести відповідальність за своє життя. Вони намагалися маніпулювати мною і погрожували, що не дадуть бачитися з онуками. Але ще подивимося, чи зможуть доні без моєї допомоги!
У будь-якому разі ми більше не будемо жити разом!
Як ви вважаєте, чи правильно вчинили жінка?
