Перед самим весіллям я дізналася, що стану мамою. Мій обранець не зрадів такій новині, тому покинув мене під вівтарем. Та моя доля була вже визначеною. У свої 20 років я народила дитину. На щастя, у мене з того часу і до сьогодні є надійна підтримка у вигляді моїх подруг.
Коли Варварі виповнилося десять років, ми нарешті змогли дозволити собі переїхати на власну квартиру, яку отримали через профспілку. Тоді наше життя налагодилося. Я намагалася зробити все, щоб моя дочка жила в достатку.
Увесь підлітковий період я провела поруч з нею і завжди їздила на кожне змагання з волейболу, в якому Варвара брала участь. Зараз дівчина виросла. Вона у мене красуня. Однак наші стосунки погіршилися. Дочка більше не ділиться зі мною всіма своїми секретами і навіть здається, що соромиться мене. Подруги заспокоюють, що це лише перехідний період.
Та з плином часу ситуація тільки погіршилася. Варвара почала дорікати мені, що у неї не таке розкішне життя, як в її ровесниць. Згодом вона заявила, що більше не хоче вчитися, тому залишила університет на третьому курсі. Йти працювати дочка також не збиралася.
Згодом Варвара зробила те, чого я від неї зовсім не очікувала. Вона привела додому незнайомого хлопця і поставила мене перед фактом, що це її чоловік, який буде жити разом з нами.
На вимогу дочки довелося прописати Максима у квартирі. Він був хорошим хлопцем, але безробітнім. Тож усі витрати були виключно на мені. Одного разу Варвара попросила, щоб я придбала новий одяг для її чоловіка, мовляв, це потрібно для того, щоб він справив гарне враження на співбесіді і швидше знайшов роботу.
Я послухала дочку, але нічого не змінилося. Зять продовжував байдикувати на дивані. Та на мої зауваження Варвара реагує агресивно. Вона нічого чути не хоче, бо краще жити з таким чоловіком, ніж самотньою, як я. Після чергового скандалу я зібрала свої речі і переїхала до подруги. Вирішила, що не буду мішати молодій сім’ї і деякий час поживу окремо.
Декілька перших днів подруга витирала мої сльози і вислуховувала усі переживання, а потім до неї зателефонувала родичка, яка попросила приглянути за її житлом, поки вона буде відпочивати на морі.
Ми вирішили, що на три тижні я переберуся в ту квартиру, щоб підливати вазони і вигулювати собаку. Під час чергової прогулянки в парку я наткнулася на Петра. У нас раніше були стосунки. Ми навіть планували одружитися, але Варвара була проти. Тож ми розійшлися і від тоді обоє були самотніми. Однак раптова зустріч змусила пригадати колишні почуття.
Згодом Петро зробив мені пропозицію вдруге. Вирішила зайти до дочки, щоб забрати звідти усі свої речі. У квартирі був безлад, а сама Варвара в сльозах, бо її Максим цієї ночі не прийшов додому. Дочка сказала, що це я винна у її горі, мовляв, їй життя зіпсувала, а сама зібралася виходити заміж.
Та я не можу зрозуміти, що зробила не так. Адже я завжди намагалася догодити своїй дочці і робила для цього все можливе. Лише зараз я розумію, що прийшов час подумати і про власні потреби. Я також заслуговую на щастя.
Як ви вважаєте, чи повинні батьки нехтувати своїм щастям заради благополуччя дітей?
