– Я втомився від тебе, я втомився від сім’ї, я хочу пожити окремо, розібратися в собі, – чоловік вразив мене цими словами, – мені з тобою стало нудно, я так давно не був один, я беру тайм-аут. Ми прожили в шлюбі 10 років, нам обом по 35. Нашому маленькому синові всього лише 3 роки. 6 довгих років ми намагалися завести дитину. Перевірялися, лікувалися, пробували, ловили сприятливі дні. Коли тест показав дві заповітні смужки, чоловік ридав від щастя, стоячи на колінах. Коли мене виписували з пологового будинку, в спальні не було вільного місця від квітів.
І ось тепер він втомився. Чоловік діловито збирав свої речі, залишивши тільки зимовий одяг, кидав їх у сумки, не помічаючи дитини, що горнулася до його ніг, зрідка, роблячи перерву, щоб «хильнути» коньяку на кухні. Мабуть, спиртне йому додавало хоробрості і впевненості. Він пішов. Я залишилась. Ми жили в моїй спадковій квартирі, тому хоча б з дому мене ніхто не вижене.
– Він напевно когось собі знайшов, – запевняла мене подруга Ніна, – втомився він, важко з дитиною йому, бідному. Всі мужики такі, не будь дурепою, не чекай, йди і подавай на аліменти. Можна навіть до розлучення, на що ти жити будеш, поки твій благовірний буде відпочивати і про життя думати!
Так, не була на що. З роботи, за наполяганням чоловіка, я звільнилася, коли дитині було півтора року:
– Ми так довго чекали сина, – сказав мені тоді Денис, – не місце йому в садках. Сиди і виховуй дитину. Я цілком вас обох прогодую. Я сиділа з дитиною, жила інтересами чоловіка і сина, самовіддано створювала затишок, розділяючи всі бажання свого чоловіка. Заробляв він достатньо, грошей на господарство і мої потреби давав, не питаючи звіту. Так що через тиждень після того, як пішов чоловік, я пішла в суд, щоб подати на аліменти, а вдома шукала роботу.
Мені пощастило, на моїй колишній роботі як раз пішла на пенсію моя колега, виходь хоч завтра, питання тільки в тому, що місця в садку не було, я ж не вставала на чергу. Моя мама запропонувала свою допомогу в ролі няні.
– Будеш приводити онука до нас, – сказала мама, – так, мені важкувато буде на 7-му десятку з твоїм бешкетником, але що ж тепер поробиш! Тільки підкидай грошенят трохи, щоб я продукти йому купувала. Це було розумно і справедливо. Пенсія у мами маленька, на перших порах я позичила грошей у тієї ж подруги: треба було і нам з сином їсти, і їздити на роботу і з роботи.
Чоловік не подзвонив ні разу. Не дізнавався, чи є що нам з сином їсти, чи є мені чим оплатити комуналку хоча б за той місяць, коли він ще жив з нами. Нічого, тиша. Я все побачила сама. Наш тайм-аут у відносинах виглядав миловидною брюнеткою років 25, стрункою і високою. Мій чоловік сидів з нею на відкритій веранді кафе недалеко від моєї роботи, ймовірно він навіть не подумав, що я зможу якось там знову опинитися. Я просто зняла солодку парочку на камеру мобільника і пішла своєю дорогою. Моє життя почало налагоджуватися. І знаєте, я раптом зрозуміла, що без нього мені краще.
Спокійніше і чистіше стало в будинку, не треба було купувати і готувати їжу, яку він любив, а я терпіти не могла. Ніхто не розкидав речі по квартирі і не залишав після себе брудну ванну. А ще я зрозуміла, що я інша. Зовсім не та, що була в шлюбі. Що, виявляється, я люблю більше хокей, ніж футбол. Що парфуми, які стоять на моєму туалетному столику, які так подобалися чоловікові, мені просто огидні. Що я ненавиджу свій колір волосся, понуро каштановий, на якому наполягав чоловік. Що мені пасує коротка стрижка, а не довге волосся. Що кросівки чудово поєднуються з сукнею, а помада нюдового відтінку – це абсолютно не моє.
Невже всі ці 10 років я розчинялася у своєму чоловікові, переставши бути самою собою? Я почала повертати собі себе по шматочку, по крапельці. Почавши заробляти, через три місяці я отримала підвищення і прибавку до зарплати. Змінила ненависні сукні на джинси і ділові брючні костюми. Перефарбувала у всій квартирі стіни в зовсім інші кольори, ті, які подобалися особисто мені. І подала на розлучення. З моменту свого відходу, а пройшло 8 місяців, чоловік не подзвонив ні разу. А за 2 дні до суду він з’явився. З квітами та фруктами.
– Я подумав, розібрався в собі, я не проти повернутися, – заявив мені чоловік, – о, який у нас безглуздий колір стін в коридорі. І навіщо ти обрізала волосся, тобі так не пасує.
– Я теж розібралася в собі, – відповіла я. Цей безглуздий колір – мій найулюбленіший. Зачіска мене влаштовує, а як звуть наш з тобою «тайм-аут»? Вона дала тобі відставку? Я показала чоловікові фото на телефоні. – Я не хочу, щоб ти повертався. Я теж подумала і зрозуміла: мені краще без тебе. Чоловік почав говорити, що я егоїстка, що я не думаю про сина, який залишається без батька. Що я нікому не потрібна майже в сорок років, та ще й з дитиною.
– Про сина я думала всі ці 8 місяців, які його тато розбирався в собі. Я думала про те, чим нагодувати дитину, з ким його залишити в мої робочі години. І так, я егоїстка, це, виявляється, так приємно. А на рахунок того, що я нікому не потрібна в сорок років, ти не правий. Я потрібна. Дуже потрібна самій собі. Мене у себе так довго не було. Я закрила двері за колишнім чоловіком. Я ні про що не шкодую. І я буду наполягати на розлученні. У відносинах не буває тайм-аутів, якщо вони, ці самі відносини, справжні.
Як ви вважаєте, жінка правильно вчинила, що не повернулася до чоловіка?
