– Я виховую вашого внука! – зізналась на порозі незнайомка, що Олені Василівні серце впало до п’ят

Ввечері до Олени Василівни подзвонила невістка Іра з запрошенням:

– Дорога, мамо! Ми з Романом запрошуємо вас на наш маленький ювілей. Не віриться, що вже п’ять років минуло. І якби не ви, то і цього не було б! В неділю на другу годину. Чекаємо на вас!

– Ой! дякую, мої хороші! Тоді нічого не купуйте до чаю, я спечу для вас торт! До зустрічі!

Після розмови Олена Василівна присіла за стіл. Спогади самі нахлинули на неї. 

Одного ранку вона як звично готувала сніданок. Її син Роман навчався в університеті та все поспішав на заняття. Вибіг з квартири не снідавши попри прохання матері.

Через пів години у двері подзвонили:

– Напевно щось забув, – подумала мати про сина. Та глянувши у вічко, побачила молоду струнку дівчину. – Добрий день! А Романа вже немає! – відчиняючи двері, промовила Олена Василівна.

– Добрий день! А я не до нього! Мене звати Іра. І я до вас. Можна пройти? – ввічливо попросила та.

– Проходьте! – здивована мати провела гостю у вітальню. – Чим я могла вам знадобитись?

– Я хотіла вам дещо розповісти. Впевнена, що ви нічого не знаєте. Річ у тому, що я понад рік зустрічалась із Романом. Серйозних планів у нього не було, але я сильно хотіла дитину і завагітніла незадовго, як він вирішив розійтися. 

– І чому він мені нічого не розповідав? Ви хочете від нього аліменти? Чи хочете, щоб він одружився з вами?

– Зовсім ні! Мені цього всього не потрібно! Я живу з бабусею у трикімнатній квартирі. Вона працювала дитячим лікарем, тож у неї хороша пенсія. І я маю підробіток. Я росла без батьків. А Роман став для мене дуже важливою людиною. І мені сильно хотілося нашого продовження – дитину. Те, що ми не разом я якось переживу. Я щаслива від того, що стану мамою.

– Тоді я не розумію чому ви тут.

– Я тут через свою дитину. Точніше через її здоров’я. Я думала спитати у Романа, але не впевнена, що він все знає. Мене хвилюють ваші родові хвороби. Щоб коли дитина захворіє ми знали на що звертати увагу. 

– О, ви так відповідально до цього поставились. Дайте мені хвилинку. А зробімо наступним чином. Я запишу ваші дані, подумаю, пригадаю, хто у нас чим хворів і повідомлю вам. Щоб і ви не затримувались через мене.

– Гаразд! Буду дуже вдячною!

Олена Василівна провела гостю і сіла, щоб обдумати усе, що щойно відбулось. Звісно після повернення Романа вона його про все розпитала!

– Ти отак їй повірила? Ще потрібно довести, що то моя дитина! – бурчав син. – Та і взагалі, я тут нідочого! І не втягуйте мене у це. Я зустрічаюся з новою дівчиною і не збираюся застрягати у минулому!

– Ти собі як хочеш, а я рідна бабуся тієї дитини. І хочеться тобі чи ні я братиму участь у її вихованні! Тим більше вона нічого від тебе не вимагала, зайшла спитати про хвороби і все. Дуже гарна і відповідальна дівчина! 

Так і сталося. Коли дитинка з’явилася на світ Олена Василівна наважилась провідати її. Купила підгузники, фрукти та поїхала за адресою, яку дала Ірина.

– Проходьте, будь ласка, тільки тихіше. Моя бабуся нездужає. Ледве вмовила її подрімати. Ох, ви стільки всього привезли! Не треба було!

– Ну що ти, це ж мій онучок. Бери! 

Вони пройшли у дитячу. Олена Василівна одразу побачила, що ніякого ДНК тесту не потрібно, щоб підтвердити, що це її внук.  Він нагадав їй Романа у дитинстві. Так само спав із розкладеними ручками та і личко було як дві краплі води.

Так минав час. Олена Василівна інколи навідувалась до свого внука Артемка. Познайомилась із бабусею Іри – Валентиною Сергіївною й одразу знайшли спільну мову. 

Якось жінка знову купила підгузники та фрукти, торт. Але їй спало на думку дещо цікаве. До приходу Романа вона обмотала ногу еластичним бинтом. А коли він повернувся, то попросила, щоб відвіз куплене до Іри.

– Я невдало встала! Поїду, будь ласка, щоб Іра вже не виходила з дому. А то її бабуся зараз хворіє, більше нікому. Тай підгузники швидко закінчуються. Попри неохоту Роман таки поїхав.

Наступного разу мама попросила його залишитись на годину із дитиною, бо в Іри з бабусею була невідкладна справа. Роман знову пручався, але таки погодився.

З кожним разом він все довше хотів бути з сином. А одного дня заявив:

– Мамо, а ти б хотіла, щоб я зробив Ірі пропозицію?

– Навіть не знаю, що тобі сказати! Краще не поспішай. Вона ще може знайти відповідального і розумного чоловіка, який її щиро покохає. Ще й дитину допоможе виховувати.

– Що? Я не допущу, щоб мою дитину виховував якийсь мужик! Я цього не дозволю!

– Так ти добре подумай! Дитині скоро рік, а у свідоцтві про народження досі стоїть прочерк. То який ти йому батько?

Роман задумався, а вже через кілька днів вони з Ірою подали заяву до РАЦСу.

– Слава Богу! Добре, що син нарешті все зрозумів і дозрів. – думала Олена Василівна. – Та й Іринка любить його, якщо змогла все пробачити. 

Весілля у закоханих було скромним, запросили кілька близьких родичів та кілька друзів і відсвяткували у затишному ресторанчику. Того ж для, Ірина підійшла до свекрухи й спитала:

– А можна я тепер називатиму вас мамою?

Олена Василівна мало не заплакала від такої щирості. 

– Звісно можна! Я завжди мріяла про таку дочку, як ти. І от тепер маю її, – вони обійнялися.

От і настав день святкування річниці шлюбу Іри та Романа. Поки молоді накривали на стіл Олена Василівна пішла з внуком погратися на дитячому майданчику. Вона обожнювала проводити час з ним. Завжди відповідала на сотні дитячих питань. А вечорами вона через телефон читала йому казочки. І як же вона раніше жила без цього маленького чуда… 

За столом були найближчі люди. У тостах лунали теплі бажання молодим. Коли свято підійшло до завершення Іра відвела маму на кухню і промовила:

– В мене є один секрет. Я знову вагітна! Як би було гарно, якщо це дівчинка! Але ви поки нікому не розказуйте, я хочу організувати сюрприз! – в Іри очі аж блищали від радості.

– Доню, я тобі допоможу з цим! Радість то яка!

Пізніше Роман разом з синочком проводили маму на автобусну зупинку.

– Я пишаюсь тобою, син! – промовила Олена Василівна. – Ти став головою сім’ї, виправив усі свої помилки. Глянь, яке чудове у тебе життя! 

У молодих були шанси стати щасливими чи це лише заслуга Олени Василівни? Чи правильно вона вчинила?

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

JuliaG
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector