Я вийшла заміж дуже швидко. Зараз розумію, що тоді більше повірила у гарні слова, ніж придивилася до людини по-справжньому.
З Андрієм ми познайомилися не так давно. Кілька разів гуляли містом, ходили в кафе, багато говорили. Він умів слухати так, що мені здавалося: нарешті я зустріла чоловіка, якому справді цікаво, що я думаю і відчуваю.
На одному з побачень він приніс мені букет піонів. Я здивувалася і сказала:
— Дякую… Але я ж казала, що люблю хризантеми.
А він спокійно відповів:
— Мама сказала, що піони приносять щастя.
Я тоді тільки посміхнулася.
— А, мама… Ну тоді, звісно.
— Мама — це святе, — одразу насупився він.
Тоді я не надала цьому великого значення. Подумала: ну любить чоловік маму, що тут такого. Але це був перший дзвіночок, який я чомусь пропустила.
Потім він запросив мене в кіно. Я прийшла до кінотеатру вчасно, а він уже стояв з квитками і радів, як дитина.
— Останній ряд, місця по центру! — сказав він.
Я глянула на афішу і зрозуміла, що фільм старий, не прем’єра.
— А чому саме цей?
— Мама сказала, що фільм чудовий, — знову почувся той самий аргумент.
Фільм мені не сподобався, але я промовчала. А дорогою додому він тільки й повторював:
— От бачиш, мама не помилилася.
Я йшла поруч і вже починала втомлюватися від того, що в наших стосунках ніби завжди була ще одна людина.
Того ж вечора біля мого під’їзду він раптом обійняв мене і сказав:
— Виходь за мене. Я без тебе не можу.
І я, сама від себе такого не чекаючи, відповіла:
— Добре.
Вдома я довго не спала. Думала, що знаю про нього насправді не так уже й багато. Але потім сама себе заспокоїла: раз кличе в ЗАГС, значить серйозно. Через три місяці ми одружилися.
Найдивніше було те, що до весілля я так і не познайомилася з його мамою. То вона хворіла, то втомилася, то їй було не до гостей. Я питала:
— Може, їй щось треба? Допомога?
Андрій відповідав:
— Не хвилюйся, мама сильна. Якщо щось буде потрібно, я скажу.
Після ЗАГСу він одразу повіз мене додому знайомитися зі свекрухою. Я ще була в гарному настрої, думала, що зараз буде хоч маленьке сімейне свято. Але Алла Василівна зустріла мене таким поглядом, що мені стало не по собі.
Я зайшла на кухню і побачила, що столу майже немає. Ніякого свята, ніякої радості. Свекруха сухо сказала:
— Я всю ніч не спала. Готувати не було сил. Зваріть вареники, якщо хочете.
Андрій розгубився:
— Мамо, я ж учора стільки всього купив. Може, накриємо нормально?
— Накривайте, — кинула вона і пішла в кімнату.
Я стояла посеред кухні у весільній сукні й не знала, що сказати. У моїй родині гостей так не зустрічали ніколи. А тут ми тільки з ЗАГСу, а я вже почувалася зайвою у власному шлюбі.
Андрій тихо сказав мені:
— Не звертай уваги. Мама просто ревнує.
Я перепитала:
— Ревнує?
— Ну а як інакше? Я ж у неї один.
Якось ми все ж сіли за стіл. Свекруха не сказала жодного теплого слова, не привітала нас по-людськи, а потім рано встала і кинула:
— Довго не сидіть.
Ми швидко прибрали і пішли до кімнати Андрія.
І саме в той момент, коли ми нарешті залишилися самі, з кухні пролунав її голос:
— А посуд я маю мити? Дочекалася!
Андрій одразу схопився, натягнув штани і прошепотів:
— Вибач, я зараз.
І пішов мити посуд за своєю мамою, а я сиділа на ліжку одна і просто плакала.
Наступного дня я подзвонила своїй мамі. Розповіла все, як було. Вона вислухала і сказала:
— Доню, якщо хочеш жити з чоловіком, одразу знімайте квартиру. Ця жінка вам життя не дасть.
Я ще намагалася сперечатися:
— Та ні, може, я просто їй не звична.
А мама відповіла:
— Ні. Для неї ти не невістка. Ти конкурентка.
Я тоді не хотіла в це вірити. Думала, що зможу налагодити стосунки, бути спокійною, доброю, терплячою. Мені здавалося, що якщо я старатимусь, то все якось владнається.
Але з кожним місяцем ставало тільки гірше. Якщо я щось готувала — мама Андрія казала, що він таке не любить. Якщо ми хотіли побути удвох — їй раптом ставало зле. Якщо я на щось ображалася, Андрій одразу говорив:
— Не починай. Мама не хотіла нічого поганого.
І я все частіше бачила, що її слово для нього важливіше за моє.
У підсумку мама виявилася права. Через півтора року ми розлучилися. Я так і не змогла побудувати сім’ю з чоловіком, який насправді давно вже жив не своїм життям, а маминим.
І от тепер думаю: чи треба було мені йти ще тоді, після першого ж дзвіночка, чи все ж варто було боротися за шлюб до кінця?
