Протягом останніх 10 років я живу за кордоном. Мені пощастило з чоловіком, маємо двох дітей. У чоловіка дуже хороша та вихована сім’я, яка мені одразу сподобалася. Його батьки завжди щиро та добре до мене ставилися, у них ніколи не було звички втручатися у наші стосунки або ж давати якісь поради. Крім мого чоловіка, у них є ще донька, але ставлення до обох завжди було однакове.
Я родом з України, народилася та виросла в маленькому селі. Мої батьки завжди тяжко працювали. Протягом всього свого дитинства ми їли лише те, що мама вирощувала на городі: картоплю, моркву, огірки, помідори. Мама тримала корову – це нас зажди виручало, оскільки можна було продавати молоко людям. Я майже ніколи не бачила своїх батьків, вони цілими днями працювали на колгоспі. Ми ніколи не могли сісти та нормально поговорити. Ще з дитинства я мріяла, що колись покину село, бо нічого доброго я тут не побачу.
Доля мені усміхнулася. Я поїхала вчитися в місто, а там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Він виявився надзвичайно доброю людино, приїжджав в гості до своїх родичів. Там ми й познайомилися. З того часу я маю чудового чоловіка, хоча проживаю далеко від батьківської оселі.
Батьків моїх давно не стало.
Хочу розповісти вам про свою старшу сестру – Людмилу. Я її дуже люблю та ні дня про неї не забуваю.
Люда нікуди не переїхала, а залишилася жити в селі. Заміж вийшла рано, за місцевого тракториста. Почали жити разом в батьківській хаті.
Ми почали бачитися дуже рідко, відтоді як я переїхала жити за кордон. З сестрою ми спілкуємось телефоном, вона ніколи не скаржилася на своє життя. У шлюбі в них з чоловіком троє дітей.
Я завжди думала, що Людмила добре живе. Недавно я навідалася у своє рідне село в Україні. Батьківську хату неможливо було впізнати Усі сусіди встигли зробити ремонт, побудувати великі будинки, а хата моїх батьків дуже похилилася. Паркан був гнилий. Коли зайшла в хату, то помітила все ті ж фіранки, які колись ще у моєї мами висіли.
Сестра зустріла мене з посмішкою, до мене одразу підійшли її діти, вони були одягнені дуже скромно, але чистенько. Я роздала всі гостинці, які привезла їм і ми сіли пообідати.
Діти мої залишилися з чоловіком, в село до сестри я вирішила приїхати одна. Людмили чоловік прийшов пізно ввечері, щось тихо буркнув мені під ніс і сів за стіл. Я побачила, що моя сестра опустила очі, а руки її тряслися. Чоловік поїв і одразу пішов спати.
Я була шокована. Виявляється, її чоловік вже давно не працює трактористом, а просто цілими днями тиняється по селу, а додому приходить під вечір. Моя Люда забезпечує сім’ю самотужки.
Наступного ранку, коли її чоловік знову пішов гуляти селом, я стала просити сестру, щоб вона залишила чоловіка, розлучилася з ним, адже їй всього лише 35 років. Але сестра не слухала мене, сказала, що не хоче, щоб потім селом ходили плітки.
Я прожила у них тиждень. Допомагала з господаркою та просила одуматися й не робити помилок. Але все було марно. Перед від’їздом, я залишила їй чимало грошей, яких дав мені чоловік з собою.
Додому я поверталася зі смутком. Розповіла одразу про все чоловікові. Тепер ми обоє думаємо, як допомогти сестрі. Єдине, що мене засмучує, що Людмилу влаштовує таке життя і міняти вона нічого не хоче. Вона ніколи не бачила кращого життя, тому думає, що так жити – це абсолютно нормально.
Як ви вважаєте, чим можна допомогти Людмилі?
