Мене замучило почуття вини, тому я хочу нарешті виговоритися. Річ у тім, що у нас з чоловіком є доросла дочка. Вона вступила в університет в іншому місті і живе окремо від нас. Ми вирішили, що цю пустоту, яка утоврилася з її від’їздом, потрібно чимось заповнити. Подумали й наважилися всиновити маленьку дворічну дівчинку.
Загалом, це була моя ідея, яка з’явилася на фоні нашого матеріального благополуччя. Мені здавалося, що ми повинні виконати якусь важливу місію і подарувати щасливе майбутнє нужденній дитині.
Я настільки захопилася бажанням зробити цю добру справу, що не чула жодних інших аргументів чи порад. У той момент я не задумувалася про наше майбутнє. Я уявляла, як принесу додому немовля і все засяє рожевими фарбами. Жодного усвідомлення відповідальності чи можливих ризиків не було. Я не думала про ті проблеми, які можуть виникнути і точно не була готова до жодних труднощів.
Коли нарешті усі папери були готові, ми приїхали в дитячий будинок, щоб забрати Даринку до себе. Під час першої зустрічі дівчинка одразу кинулася в мої обійми, але вже в машині вона почала плакати. Ці істерики тривали декілька тижнів безперестанку. Дарина не хотіла підпускати нас близько до себе і робила все можливе, щоб відштовхнути якомога далі. Звичайно, що наші очікування про вдячну дитину не виправдалися. Ми зіткнулися із суворою реальністю. Лише тоді я почала замислюватися над тим, що ж я наробила…
Так тривало цілий рік. Це було важко не лише фізично, але й морально. У мене не вистачало сили слухати постійні плачі та невдоволення. Як виявилося, у мене недостатньо сил, щоб впоратися з такими труднощами. Я любила Даринку, але моя психіка була на межі…
Зрештою, мені довелося відати її в дитячий будинок. З того часу я не можу знайти собі місця й заспокоїтися. Однак зателефонувати і поцікавитися справами дитини у мене теж невистачає мужності. Я розумію, що це вчинок не хорошої людини, але що мені робити в цій ситуації?
Що б ви могли порекомендувати жінці?
