Дверцята машини грюкнули так, що в шибці дзенькнуло. На ґанок вискочили двоє — Віка в рожевих колготках, Михайлик у куртці, яку застібнули аби-як. За ними — Влада, вже з телефоном у руці.
— Мамо, вони трошки з нежитем, — кинула на ходу, навіть не піднявши очей. — Я побігла, на роботі завал. Олег під’їде… ну, як зможе.
Я стояла в халаті, ще не встигла зняти з плити чайник. Рука сама потягнулась до дверей — закрити, щоб протяг не тягнув. А Влада вже була біля воріт, каблуки цок-цок по плитці, мов по чужому подвір’ю.
— Влада! — гукнула я. — А на скільки?
Вона махнула долонею, не обертаючись:
— Та що вам, важко? Вони ж уже великі.
Машина рушила. Пилюка піднялась і повисла над городом, ніби хтось лопатою кинув мені в лице.
Віка вчепилася мені в ногу.
— Бабусю, я хочу млинці! — і вже тягне мене на кухню, ніби я не людина, а кнопка “увімкнути”.
Михайлик, навіть не знявши черевики, гайнув у кімнату, де стояла коробка з його машинками.
— Я влаштую автомийку!
Слово “автомийка” у моєму домі звучить так само, як “пожежа”. Я зайшла за ним — і встигла побачити тільки, як він з мого таза для білизни виливає воду просто на підлогу, акуратно, зосереджено, наче це справа життя.
— Михайлику, стоп! — я підскочила, але вже пізно: калюжа поповзла до килимка.
Віка тим часом відкрила шафу, де я ховаю борошно.
— Я сама буду сипати! Я доросла!
Я зітхнула й поставила миску вище, на холодильник. А потім зловила себе на тому, що мова вже не про млинці й не про воду. Мова про те, що я знову — “на посту”. Тільки в мене не форма й не зарплата, а пенсія й таблетки в тумбочці.
Колись я сама попросила Олега: “Переїду на дачу. Вам зручно, мені спокійно”. Будиночок невеличкий, за містом, садок, город, кіт, тиша. Я тоді думала, що тиша — це моє.
Тиша закінчилась рівно тоді, коли почались “трошки нежитю”, “трошки кашлю” і “вихователька сказала посидіти вдома”.
Спершу Олег привозив дітей зранку, ввечері забирав. Я ще навіть раділа: то не самотність, то життя. Варила суп, читала казки, плела коси Віці. Віддавала їм з городу яблука, картоплю, огірки — “бо в дітей витрати”. І непомітно додавала до пакетів конверт: то на памперси, то “на аптеку”, то “бо кредит за машину давить”.
Потім “увечері забрати” стало “затримались”. Потім — “Олег після роботи втомлений, хай переночують”. Потім — “в неділю завезу, бо в нас корпоратив”. І раптом я зрозуміла, що Влада з’являється біля моїх воріт частіше, ніж у дворі своєї квартири, але завжди однаково — на хвилину, як кур’єр.
Того дня, коли вода з “автомийки” просочилась під поріг, я витирала підлогу і рахувала про себе: одна таблетка — тиск, друга — серце, третя — “щоб не трясло”. Вранці і ввечері. Як годинник. Хоча годинник мені тепер не потрібен — у мене є діти. Вони самі ставлять час: сніданок, каша на підлозі, “я хочу”, “я не хочу”, “він мене вдарив”, “вона забрала”.
— Бабусю, дивись! — Віка витягла з коробки мої нитки й голки. — Я буду шити ляльці сукню!
Я тільки встигла відкрити рота — і коробка перекинулась. Голки дзенькнули об плитку, покотились під стілець, під шафу, під мій страх.
— Стояти! Нікуди! — я різко, як ніколи, сказала. Вони завмерли на секунду, дивлячись на мене великими очима. А потім Михайлик прошепотів:
— Бабуся сердита…
Я сіла навпочіпки й почала збирати ці голки пальцями, одну за одною. Піт виступив на спині. Я боялася не того, що вони розколють мені нерви — я боялася, що хтось із них наступить, а я буду винна. Завжди винна, бо “ти ж була вдома”.
Коли я нарешті знайшла останню голку, діти вже були на вулиці. Віка знімала зі шнура прищіпки, Михайлик кидав камінці в відро. Відро дзвеніло на весь двір.
— Діти, додому! — крикнула я.
— Ще чуть-чуть! — відповіли хором.
Я пішла за ними й раптом відчула, як у грудях щось “просіло”. Не боляче, не різко. Просто ніби мене хтось натиснув зсередини, і я на мить втратила повітря.
Я сперлась на одвірок сарайчика. Віка побігла до мене й торкнулася пальцем моєї руки:
— Бабусю, ти чого біла?
Вона сказала це так просто, без страху, ніби питає, чому небо сіре. А я не могла відповісти “бо я втомилась”. Їй це слово ще не потрібно.
Увечері, коли Олег таки приїхав, у машині грало радіо. Він зайшов у двір, не знімаючи куртки, уже втомлений, уже “на межі”. Діти кинулись до нього, він поцілував обох по черзі, автоматично, як по списку.
— Мамо, дякую. Виручила. Знову.
Я не запросила його на чай. Не тому, що образилась — тому, що якщо він сяде, він почне говорити про роботу, про кредит, про ціни, про те, як важко. А я тоді або закричу, або розплачусь. А мені не можна ні те, ні те — діти дивляться.
Я стояла біля порога й дивилась, як він одягає Михайлика, як Віка шукає свою шапку й засовує руку під диван. Я мовчала, поки Олег не взявся за ручку дверей.
— Олеже, — сказала я тихо.
Він обернувся, вже наполовину “на виході”.
— Мамо?
— Так більше не буде, — я не підвищувала голос. — Завтра зранку дітей не привозьте. Ні завтра, ні післязавтра.
Олег кліпнув, ніби йому в очі пилюка залетіла.
— А куди ж їх?..
— У садочок, — відповіла я. — Або беріть лікарняний. Або наймайте няню. Але не сюди щодня.
Він застиг. На секунду я побачила в ньому хлопчика, який звик, що мама “якось вирішить”. Потім він опустив очі й глянув на дітей, ніби шукав у них підказку.
— Мамо, ти ж розумієш… — почав він.
Я не дала йому договорити. Просто відчинила двері ширше, щоб вони могли вийти.
— Я розумію, — сказала я. — Тому й кажу зараз.
Віка притисла до грудей свою ляльку й подивилась на мене так, наче не була певна, чи можна обіймати бабусю, коли дорослі говорять.
Я присіла й поправила їй комірець.
— Завтра ти в садочок, — сказала я. — І Михайлик теж.
— А ти? — спитала вона.
Я не відповіла. Провела долонею по її волоссю — швидко, як крапкою в кінці речення.
Вони сіли в машину. Олег завів двигун, довго не рушав. Потім таки поїхав.
А я зачинила ворота на засув так, що метал клацнув голосніше, ніж треба. І ключ поклала в кишеню, не на цвях біля дверей.
