Я відчинила двері своєї квартири і стала на порозі з валізою. З коридору тягнуло смаженим салом, дешевою горілкою і старим тютюном. На білій стіні біля вішалки – жирні плями, поруч дзеркало обляпане і в розводах.
На підлозі — чужі капці, пакет з цибулею і порожні пляшки під батареєю.
З кухні вийшла огрядна жінка в халаті, подивилась на мене і каже:
— О, нарешті приїхали. Гоша, неси пляшку.
Я навіть сумку не встигла поставити. Стою і дивлюсь на свою нову шафу, а на ній подряпини. На комоді — чужі ліки, якісь блістери, краплі, серветки. На ручці дверей висіла чоловіча куртка, брудна, з запахом поту.
Тут вибігла моя Злата:
— Мамо, ти вже тут. А я тут дещо для тебе приготувала.
Обійняла мене і одразу шепоче:
— Тільки не починай, прошу.
Я 10 років в Італії гарувала на ту трикімнатну квартиру. Все робила для доньки – хороший район, новесенький ЖК та модний ремонт. Вона в Києві вчилась, там і з Олегом зійшлася.
Подзвонила мені колись щаслива:
— Мамо, ми після університету поїдемо додому разом.
Я ще перепитала:
— До кого додому?
— До нас, мамо.
Я пустила їх жити. Думала, молоді, хай стають на ноги. Олег мені спочатку здався нормальним. Роботу знайшов. Потім почалась війна, його забрали на фронт бойовим медиком.
І Злата подзвонила:
— Мамо, треба його батьків прихистити. Хоч на місяць.
Я сказала:
— На місяць, не довше.
Той місяць давно минув. А гроші з мене тягнули постійно. То на продукти, то на ліки, то “в них нічого нема”. Я висилала євро. А потім дивлюсь по переказах — суми ростуть, а вони все сидять у моїй квартирі. Хоча знала, що переселенцям і надають прихисток, виплачують кошти та ще й можуть дати безкоштовно одяг і продукти.
…Я зайшла на кухню. На столі стояла відкрита банка огірків, недоїдена ковбаса, крихти, жирна каструля в мийці. Мій сервіз, який я берегла, вже був з відбитим краєм. Сват уже сидів, наливав собі в гранчак.
— Ну що, — каже, — багато в Італії заробили?
І одразу хильнув.
Сваха сіла навпроти і питає:
— На весілля вистачить?
Я кажу:
— Як складемось, то вистачить.
Вона аж очі витріщила:
— Як це складемось? У нас грошей нема. А ви на заробітках, гроші гарні заробляєте.
Я поклала на стіл квитки, чек з дороги і кажу:
— А як ви сина женити зібрались без копійки?
Вона мені:
— То ви ж мати нареченої.
Я кажу:
— А ви хто? Гості?
Злата під столом штовхає мене ногою:
— Мамо, тихіше.
А я вже бачу: холодильник забитий, а донька в мене гроші просила “на хліб”. У коридорі стоять три їхні сумки, коробка з консервацією і ще якийсь мішок картоплі. Вони не на місяць приїхали – вирішили тут осісти раз і назавжди.
Я сказала прямо:
— Після розпису так не буде. Або шукаєте житло, або їдете зі мною в Італію на роботу. Там заробите собі і дітям допоможете.
Сват як гримне кулаком по столу:
— Нікуди я не поїду!
Я теж не змовчала:
— Але й тут ви не залишитеся.
Тут сваха як підскочить:
— Ось ваше лице. До переселенців у вас таке ставлення. Правду про вас кажуть.
— Не треба мені тут вистав. Я вас пустила на місяць. Ви живете скільки? І ще мені рахунок виставляєте.
Злата розплакалась:
— Мамо, ну це ж батьки Олега. Куди я їх діну?
— А мені куди йти? На вокзал жебрати? Це моя квартира. Я в ній ще сама не жила.
Увечері я пішла в кімнату, відкрила шафу, а там мої рушники перемішані з їхніми речами. На верхній полиці — якийсь чужий паспорт у файлі, довідки, папери. І зверху квитанція за комуналку. Борг уже висів такий, що в мене руки затрусились. Я ж висилала гроші щомісяця.
Я винесла ту квитанцію на кухню.
— Це що таке?
Злата зблідла. Сваха каже:
— Ну, не встигли заплатити.
Я питаю:
— А гроші, які я скидала?
Сват буркнув:
— На життя пішли. Тим паче, донька казала, що цю квартиру ви залишаєте нам, а на окрему для себе потім заробите.
Я подивилась на доньку.
— Це правда?
Вона мовчить. Сваха відразу:
— А що такого? Ви ж в Італії. Молодим треба жити. А собі на житло ще встигнете заробити, там попит на українок!
Я встала, пішла в коридор, взяла свої ключі з тумбочки і сказала:
— Завтра зранку їдемо в ЦНАП. Я міняю замки і роблю довіреність тільки на доньку. Без вас.
Сват щось почав кричати, але я вже не слухала.
Вранці я склала їхні сумки до дверей. Пакет з цибулею теж поставила поруч.
І сказала:
— До вечора, щоб вас тут не було. Або шукаєте оренду, або вокзал. Мою квартиру ви доїли. Досить.
