Я з Віктором прожила у шлюбі кілька років, у нас народилася донька Дарина. Спочатку все було, як у багатьох: робота, дім, дитина, звичайні сварки й примирення. А потім чоловіка ніби підмінили.

Я з Віктором прожила кілька років у шлюбі, у нас народилася донька Дарина. Спочатку все було, як у багатьох: робота, дім, дитина, звичайні сварки, звичайні примирення.

А потім чоловіка ніби підмінили. Почав більше заробляти, зазнався, став приходити додому напідпитку і постійно тицяти мені в очі, що це він усіх годує. Ще й родичів своїх тягав до нас без кінця, ніби в нас не квартира, а безкоштовний готель.

Останньою краплею стали очі моєї маленької доньки, коли вона вкотре злякалася п’яного батька. Я подала на розлучення. Ми довго ділили майно, судилися, але врешті я купила невелику двокімнатну квартиру і почала жити з Дариною окремо, спокійно.

Я вже думала, що найгірше позаду. Але одного дня, коли до кінця роботи лишалося ще дві години, мені подзвонила донька.

– Мамо, до нас у квартиру якісь люди ломляться. Дзвонять, стукають, просять, щоб я відкрила. Мені страшно! – мало не плакала Дарина.

У мене все всередині похололо.

– Нікому не відчиняй. Засувку закрий і сиди тихо. Я вже їду, – сказала я і вискочила з роботи.

По дорозі подзвонила сусідці Лідії Іванівні. Вона одразу сказала:

– Біля ваших дверей цілий натовп. Я вже хотіла тобі дзвонити. Не хвилюйся, я їх зараз прожену, бо дитину налякали.

Коли я заїхала у двір, то побачила картину: на лавці сиділи четверо людей з сумками, пакетами, як на вокзалі. Видно було, що саме вони й ломилися до моєї квартири.

Я підійшла, а старша жінка аж підскочила:

– Ой, Віра, нарешті! Я тітка Катя, двоюрідна тітка Віктора. Пам’ятаєш, я у вас на весіллі була!

Я дивлюся на неї і взагалі не розумію, хто це.

– А ви тут що робите? – прямо спитала я.

Вона навіть не зніяковіла.

– Ми в місто приїхали у справах. Свекруха твоя подзвонила Віктору, а він сказав, що ти нас приймеш. Ходімо вже в квартиру, чаю поп’ємо, поїмо, відпочинемо, – і вже підняла сумку, ніби це її дім.

Мене аж затрусило від такої нахабності.

– Ви взагалі розумієте, що ми з Віктором два роки як розлучені? – сказала я. – Він мені ніхто. І ви мені теж ніхто. Чужі люди. Я вас у свій дім не пущу.

А тітка Катя ще й образилася.

– Як це чужі? У вас же спільна дитина, значить, ми рідня! Що, шкода чаю налити? – почала вона вже мало не кричати.

Я теж не стала мовчати.

– Мені не шкода чаю. Мені шкода свою дитину, яку ви налякали до сліз. Беріть свої сумки і їдьте до Віктора. Він вас кликав – хай і приймає.

Я зайшла в під’їзд, а вони ще щось кричали мені вслід. Дарина вдома сиділа бліда, перелякана.

– Мамо, хто це був? Вони так грюкали, я думала, двері зламають, – сказала донька.

Я обійняла її і ледве сама стрималася.

– Все, сонечко, вони більше сюди не прийдуть, – сказала я, хоча всередині кипіла від злості.

З вікна я бачила, як та компанія ще довго стояла біля під’їзду, махала руками, комусь телефонувала. Видно було, що скандал у них там був добрий. Але зрештою вони забрали свої речі і пішли.

Я думала, що на цьому все закінчилося. Але ні. Через деякий час мені подзвонила сестра Віктора, Люда. Та сама, чий син Олексій колись жив у нас три роки, коли ми ще були сім’єю.

– Віро, виручи. Галина хоче вступати до коледжу в місті. Візьми її до себе жити. У гуртожиток я її не пущу, вона ще дитина, – почала вона солодким голосом.

Я одразу сказала:

– Людо, ні. Вибач, але ні.

Вона не відставала.

– Ну як ні? Олексій же у вас жив. І ти ж не скаржилася. Галя теж хороша, і готує, і прибирає.

Тут мене вже прорвало.

– Олексій жив у нас тоді, коли я була дружиною твого брата. Тоді у нас була велика квартира і дві зарплати. А зараз я сама тягну дитину, кредит і дім. І ваші діти мені тепер не родина. Не перекладайте на мене свої проблеми.

Через кілька днів подзвонив уже сам Віктор. І не привітатися, не спитати, як донька. З порога почав наїжджати.

– Ти чого Людмилі відмовила? Я їй уже пообіцяв, що ти візьмеш Галю. Я тобі за неї платитиму щомісяця.

Я аж засміялася від такої наглості.

– Ти серйозно? На рідну дочку ти, крім копійчаних аліментів, нічого не даєш. На день народження жодного разу не прийшов, подарунка не приніс. А тут раптом такий щедрий дядько? Не сміши мене. Свою рідню до нас більше не посилай.

Він ще щось бурчав про мою жадібність, про те, що я “зазналася”, але я його вже не слухала. Просто скинула дзвінок.

Після того його родичі справді зникли. Ніхто більше не ломився, не просився, не вимагав. Тільки от батьком для Дарини Віктор так і не став. Навіть з днем народження її жодного разу нормально не привітав.

І от я досі думаю: я справді така погана, що не захотіла тягнути на собі ще й колишню рідню, чи все ж правильно зробила, що раз і назавжди закрила перед ними двері?

Valera

Популярне