Я з Романом прожила три роки. Я була певна, що в нас нормальна сім’я, як у всіх: робота, дім, плани, свої дрібні радощі.
Найболючіше для мене було те, що в нас довго не виходило з дітьми. Але я ходила по лікарях, здавала аналізи, лікувалася і дуже чекала, коли нарешті почую добрі новини.
І от буквально вчора лікар сказав мені:
– Все йде добре. Дуже скоро у вас може все вийти.
Я вийшла з кабінету така щаслива, що хотіла того ж вечора розповісти Роману і просто обійняти його.
А ще в нас мала бути річниця весілля. Я заздалегідь замовила столик у маленькому ресторані біля дому, купила йому дорогий подарунок – красиву піжаму, яку вибирала мало не годину.
Увечері я чекала його з роботи, накрила стіл, а він зайшов якийсь чужий. Мовчки пройшов у кімнату, дістав валізу і почав складати речі.
Я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається.
– Романе, ти куди зібрався? – спитала я.
Він навіть не дивився на мене.
– Я йду. Я вже місяць люблю іншу.
У мене просто земля пішла з-під ніг.
– Ти зараз серйозно? У нас завтра річниця.
– Не починай, – різко кинув він. – Так буде краще для всіх.
Він грюкнув дверима так, що я здригнулася. А я залишилася сидіти на підлозі з тією піжамою в руках і не могла повірити, що це не страшний сон.
Я не спала всю ніч. Сиділа біля вікна, дивилася на чужі освітлені вікна і думала, як за один вечір можна зруйнувати все. Особливо коли ще зранку ти була щаслива, а ввечері тебе просто викинули з власного життя.
Зранку подзвонили у двері. Я подумала: а раптом це Роман одумався? Але дзвінок був такий настирливий, що я вже відчула недобре.
Відкриваю – а там натовп. Свекруха, свекор, дві сестри Романа, його брат із дівчиною і баба Зіна. Усі з пакетами, салатами, тортом, подарунками, веселі, галасливі.
– Марійко, та ви що, ще спите? – з порога закричала свекруха. – Ми вас із річницею приїхали вітати!
І вся ця компанія просто ввалилася в квартиру, ніби так і треба.
Свекруха відразу пішла шукати сина по кімнатах, а потім вийшла і каже:
– А де Роман?
Я стояла в коридорі розпатлана, заплакана, і ледве вимовила:
– Він пішов від мене.
У хаті одразу стало тихо.
– Як це пішов? – різко спитала свекруха.
– Сказав, що любить іншу, зібрав речі і пішов, – відповіла я і знову розплакалася.
Баба Зіна нічого не розчула і перепитала:
– Хто помер?
– Та ніхто не помер, мамо, сиди тихо! – гаркнула на неї свекруха, і мені аж ніяково стало від того тону.
Потім почався справжній скандал. Брат Романа вилаявся, свекор тільки ходив по кімнаті й повторював:
– Не вірю. Не міг він таке зробити.
А свекруха сіла навпроти мене і сказала:
– Сльозами тут не допоможеш. Треба діяти. Я свого сина якійсь нахабі не віддам.
Я навіть не встигла нічого зрозуміти, як вона вже командувала:
– Жінки лишаються тут, накривають на стіл. Чоловіки – за мною. Зараз знайдемо цього героя.
І вони реально поїхали його шукати.
Я сиділа на кухні з його сестрами, а на столі стояли салати, пляшки, подарунки на річницю, від яких мене просто нудило. Одна зовиці тихо сказала:
– От дурень він у нас.
А друга фиркнула:
– Якщо привезуть, я б йому сама по шиї дала.
Минуло десь дві години, і двері знову відчинилися. Заходить свекруха переможна, за нею свекор, брат, а між ними – Роман. Блідий, пом’ятий, очі в підлогу.
Свекруха з порога заявила:
– Все, забрали. Досить із нього того цирку.
Роман сів біля мене і тихо сказав:
– Пробач мені, Маріє. Я сам не знаю, що на мене найшло.
А свекруха вже розійшлася так, що не спинити.
– Я одразу зрозуміла, що там та баба його обкрутила. Побачила, що в вас дітей нема, і вирішила взяти теплим. Такі жінки ні перед чим не зупиняються. Добре, що ми вчасно втрутилися.
Брат Романа теж не мовчав:
– Ти взагалі чим думав? Проміняти дружину на першу-ліпшу?
Я сиділа, слухала це все, а в мене в душі було таке змішане відчуття, що не передати. З одного боку, мені хотілося, щоб він повернувся. З іншого – мене просто принизили. Він же не загубився, не захворів, не збожеволів. Він сам зібрав валізу і сам пішов до іншої.
Через рік у нас уже був маленький син, і вся рідня знову сиділа за тим самим столом, ніби нічого й не сталося. Свекруха досі вважає, що врятувала нашу сім’ю, і, може, в чомусь вона й права.
Але я досі не можу забути той вечір, його валізу і слова про іншу жінку. От скажіть мені чесно: такого чоловіка треба було пробачати чи я тоді зробила велику помилку?
