Я з Віктором прожила кілька років у шлюбі, у нас народилася донька Дарина. Спочатку все було, як у багатьох: робота, дім, дитина, звичайні сварки, звичайні примирення.
А потім чоловіка ніби підмінили. Почав більше заробляти, зазнався, став приходити додому напідпитку і постійно тицяти мені в очі, що це він усіх годує. Ще й родичів своїх тягав до нас без кінця, ніби в нас не квартира, а безкоштовний готель.
Останньою краплею стали очі моєї маленької доньки, коли вона вкотре злякалася п’яного батька. Я подала на розлучення. Ми довго ділили майно, судилися, але врешті я купила невелику двокімнатну квартиру і почала жити з Дариною окремо, спокійно.
Я вже думала, що найгірше позаду. Але одного дня, коли до кінця роботи лишалося ще дві години, мені подзвонила донька.
– Мамо, до нас у квартиру якісь люди ломляться. Дзвонять, стукають, просять, щоб я відкрила. Мені страшно! – мало не плакала Дарина.
У мене все всередині похололо.
– Нікому не відчиняй. Засувку закрий і сиди тихо. Я вже їду, – сказала я і вискочила з роботи.
По дорозі подзвонила сусідці Лідії Іванівні. Вона одразу сказала:
– Біля ваших дверей цілий натовп. Я вже хотіла тобі дзвонити. Не хвилюйся, я їх зараз прожену, бо дитину налякали.
Коли я заїхала у двір, то побачила картину: на лавці сиділи четверо людей з сумками, пакетами, як на вокзалі. Видно було, що саме вони й ломилися до моєї квартири.
Я підійшла, а старша жінка аж підскочила:
– Ой, Віра, нарешті! Я тітка Катя, двоюрідна тітка Віктора. Пам’ятаєш, я у вас на весіллі була!
Я дивлюся на неї і взагалі не розумію, хто це.
– А ви тут що робите? – прямо спитала я.
Вона навіть не зніяковіла.
– Ми в місто приїхали у справах. Свекруха твоя подзвонила Віктору, а він сказав, що ти нас приймеш. Ходімо вже в квартиру, чаю поп’ємо, поїмо, відпочинемо, – і вже підняла сумку, ніби це її дім.
Мене аж затрусило від такої нахабності.
– Ви взагалі розумієте, що ми з Віктором два роки як розлучені? – сказала я. – Він мені ніхто. І ви мені теж ніхто. Чужі люди. Я вас у свій дім не пущу.
А тітка Катя ще й образилася.
– Як це чужі? У вас же спільна дитина, значить, ми рідня! Що, шкода чаю налити? – почала вона вже мало не кричати.
Я теж не стала мовчати.
– Мені не шкода чаю. Мені шкода свою дитину, яку ви налякали до сліз. Беріть свої сумки і їдьте до Віктора. Він вас кликав – хай і приймає.
Я зайшла в під’їзд, а вони ще щось кричали мені вслід. Дарина вдома сиділа бліда, перелякана.
– Мамо, хто це був? Вони так грюкали, я думала, двері зламають, – сказала донька.
Я обійняла її і ледве сама стрималася.
– Все, сонечко, вони більше сюди не прийдуть, – сказала я, хоча всередині кипіла від злості.
З вікна я бачила, як та компанія ще довго стояла біля під’їзду, махала руками, комусь телефонувала. Видно було, що скандал у них там був добрий. Але зрештою вони забрали свої речі і пішли.
Я думала, що на цьому все закінчилося. Але ні. Через деякий час мені подзвонила сестра Віктора, Люда. Та сама, чий син Олексій колись жив у нас три роки, коли ми ще були сім’єю.
– Віро, виручи. Галина хоче вступати до коледжу в місті. Візьми її до себе жити. У гуртожиток я її не пущу, вона ще дитина, – почала вона солодким голосом.
Я одразу сказала:
– Людо, ні. Вибач, але ні.
Вона не відставала.
– Ну як ні? Олексій же у вас жив. І ти ж не скаржилася. Галя теж хороша, і готує, і прибирає.
Тут мене вже прорвало.
– Олексій жив у нас тоді, коли я була дружиною твого брата. Тоді у нас була велика квартира і дві зарплати. А зараз я сама тягну дитину, кредит і дім. І ваші діти мені тепер не родина. Не перекладайте на мене свої проблеми.
Через кілька днів подзвонив уже сам Віктор. І не привітатися, не спитати, як донька. З порога почав наїжджати.
– Ти чого Людмилі відмовила? Я їй уже пообіцяв, що ти візьмеш Галю. Я тобі за неї платитиму щомісяця.
Я аж засміялася від такої наглості.
– Ти серйозно? На рідну дочку ти, крім копійчаних аліментів, нічого не даєш. На день народження жодного разу не прийшов, подарунка не приніс. А тут раптом такий щедрий дядько? Не сміши мене. Свою рідню до нас більше не посилай.
Він ще щось бурчав про мою жадібність, про те, що я “зазналася”, але я його вже не слухала. Просто скинула дзвінок.
Після того його родичі справді зникли. Ніхто більше не ломився, не просився, не вимагав. Тільки от батьком для Дарини Віктор так і не став. Навіть з днем народження її жодного разу нормально не привітав.
І от я досі думаю: я справді така погана, що не захотіла тягнути на собі ще й колишню рідню, чи все ж правильно зробила, що раз і назавжди закрила перед ними двері?
