Ніколи не розповідаю деталі свого особистого життя, але впевнена, що історія зможе багатьох надихнути і переконати в тому, що все в житті можливо – треба лише вірити.
Мені було 26 років, коли на плановому огляді в гінеколога лікарка сказала, що я ніколи не зможу стати матір’ю. Ця сумна звістка мене дуже засмутила. Хоч я ніколи не марила ідеєю про щасливу і велику сім’ю, але можливість ніколи не почути найбажанішого в житті кожної жінки “Мама” жахливо лякала.
Мені було дуже погано. Думала, вже нічого не може засмутити мене іще більше, але я помилялася.
Через деякий час до мене зателефонували з лікарні і повідомили, що у моєї мами був гіпертонічний криз, тож довелося її госпіталізувати.
Я зібралася і чимдуж побігла у кардіологічне відділення.
Мене зустрів дуже симпатичний лікар, який намагався мене заспокоїти і переконати в тому, що зараз стан найріднішої стабілізувався. Чоловіка звали Андрієм. Він запросив мене до свого кабінету, щоб обговорити курс подальшого лікування.
Він смішно жартував, робив мені компліменти і навіть пригостив кавою. Спершу я думала, що це звичайна привітність, але потім зрозуміла, що між нами є щось більше.
Не встигла й оком змигнути, як ми почали зустрічатися. Мені це нагадувало легкий і пристрасний роман, але коли він вирішив познайомити мене зі своїми дітьми – я зрозуміла, що все серйозніше, ніж здається на перший погляд.
Оленці було на той момент 4 роки, а Іванкові – 7. Я шалено хвилювалася, чи сприймуть мене діти, чи зможу я знайти з ними спільну мову.
І дарма… Малюки прийняли мене, наче рідну. Спочатку, звісно ж, соромилися, трохи бокували, але не минуло й місяця, як ми стали справжніми друзями.
Я була на сьомому небі від щастя, коли Оленка вперше сказала:
– Матусю, ти ж від нас не підеш, як наша перша мама?
– Звісно ні, сонечко. Я завжди буду з вами, – крізь сльози промовила я.
Іванкові знадобилося трохи більше часу на такий відважний крок, але на другий рік нашого знайомства він таки сказав найважливіші слова…
Я ніколи не копирсалася в минулому Андрія, але одного дня жіноча цікавість таки взяла наді мною верх.
– Любий, пробач за питання, а куди поділася біологічна матір дітлахів?
– Втекла з іншим закордон. Воно й не дивно – вона закохується не в чоловіків, а в їхній гаманець. У мене, як ти вже знаєш сама, із цим не дуже, – з усмішкою промовив чоловік.
Після того, що я дізналася – усю ніч не могла ока зімкнути. Яка нормальна мати зможе покинути своїх дітей?! Як таке взагалі може бути?!
Але кожному своє, як то кажуть.
На святкування 5 річниці шлюбу ми з чоловіком отримали від Бога надзвичайний подарунок – 2 червоні смужки на тесті на вагітність. Справжнє диво – я ношу під серцем малюка!!!
Всевишній нагородив мене честю стати матір’ю одразу 3 найпрекрасніших діток.
Старші такій новині дуже раділи! Коли малюк народився – ні на крок від нього не відходили, допомагали мені. Іванко навіть суп навчився готувати, поки я була в лікарні.
Дні щасливого і благословенного життя минали швидко. Ми з Андрієм не зчулися, як наш синочок став справжнім чоловіком. От вже й до випускного готувалися…
Я чекала цього дня з нетерпінням – коли ж нарешті побачу свою дитину в красивому костюмі зі срібною медаллю на шиї з написом: “За особливі успіхи у навчанні”.
На свято останнього дзвінка планували йти всією дружною сім’єю. Моєю сім’єю….
Уявіть собі мій шок, коли я побачила біля школи біологічну матір дітей – Марину. Вона відлюдно стояла, гортаючи стрічку новин у своєму модному телефоні. Коли побачила Іванка – кинулася йому на шию. Почала виспівувати дифірамби хлопцю, мовляв, так пишаюся тим, що виховала таку чудову людину….
Я стояла і ледь стримувала сльози. Образа розпирала мене зсередини. Яка ж вона матір?! Де вона була, коли Іванко хворів, коли вперше закохався, коли мучився над вибором майбутньої професії? Я була його підтримкою і розрадою, а тепер мою дитину обіймає якась чужа жінка, яка про підлітка навіть нічого не знає.
Коли ведучі оголосили танець з батьками, я майже тремтіла від хвилювання. Моє серце б не витримало, якби він запросив її.
Я приречено опустила голову і почула над собою рідний голос:
– Мамо, потанцюєш зі мною?
– Я? – з трепетом в голосі мовила я.
– А хто ж, як не ти! У мене одна матір – і це ти безсумнівно.
Ця історія стала свідченням того, що таки й справді, батьками є не ті, які народили, а ті, які виховали дитину і подарували їй розуміння того, хто така Людина і як нею бути. Любов, яку я віддавала дітям, повернулася до мене сторицею. Тож тепер я найщасливіша жінка в усьому білому світі.
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
