Я жила насиченим життям: працювала, отримувала вищу освіту, здала на права – намагалася встигнути все. Мені було 24 роки, і всі родичі казали, що пора заміж. Але я поки не уявляла себе в ролі мами і дружини, хотілося незалежності, реалізуватися як особистість. Однак доля розпорядилася інакше.
Я зустріла хлопця. Він був веселун, жив одним днем, не відзначався інтелектом, чим суттєво відрізнявся від усіх моїх попередніх чоловіків. Інакше як маною назвати все це не можу. Мені стало здаватися, що він дійсно той самий єдиний і рідний. Він переїхав до мене у квартиру, подаровану татом.
І одного разу я зрозуміла, що хочу дитину. Це була незрозуміла думка: я вірю, що кожній жінці долею призначено народити від певного чоловіка, і це не піддається раціональному аналізу.
Він теж був згоден. Далі як в мелодрамі. Я звільнилася з роботи, всесвіт виконав мій запит. Але на 2-му місяці вагітності батько моєї дитини … передумав.
При черговому моєму спалаху злості (як потім я зрозуміла, це була гормональна перебудова) він опустив очі і сказав:
«Не знаю, чи потрібна мені дитина. Дай час подумати. Фінансово це затратно, не знаю чи потягну …»
І так і не зміг подивитися мені в очі.
Мій світ звалився, опустилися руки, йшла обертом голова. Він думав, що я зроблю аборт і здамся, але у мене приголомшливий тато. У дитинстві він завжди варив мені манку вранці – свою єдину «коронну» страву, завжди підтримував, іноді брав «на слабо», щоб я досягла поставленої мети.
І ось тато сказав:
«Будемо народжувати попри все!»
Саме на його плечі ліг весь фінансовий тягар. Можу з упевненістю сказати, що він дав життя не тільки мені, але і моєму синові. Сьогодні я не уявляю своє життя без Артемка, він перевернув його з ніг на голову.
А його тато так і не зрозумів, що Бог подарував йому мрію багатьох людей, його маленьку копію. Але я вірю, що життя все розставить по своїх місцях.
