Дмитро прожив з Ілоною дванадцять років. Разом виховували двох синів. Квартира належала дружині, та спочатку була в жахливому стані. Поступово зробили всі ремонти, замінили вікна, підлогу, придбали нові меблі та техніку. Здавалося б нарешті можна жити для себе. Проте дедалі частіше Дмитра турбували нав’язливі сумніви.
“Невже таким тепер буде моє життя, – думав він, – і нічого не зміниться. Я ж стільки всього хотів, мріяв подорожувати…”.
З часом Дмитро перетворився на нервового невдоволеного чоловіка середніх літ. Та раптом дружина помітила, що він активно з кимось переписується в інтернеті. Ілона глянула, хто ж це пише. І побачила шокуючі повідомлення. Якась Катя писала:
“Ти такий розумний і цікавий, а гниєш в тому побуті. Ти маєш зробити сміливий крок і змінити своє життя”, – йшлося в повідомленні. А на світлині красувалася напівоголена дівчина, вочевидь, та сама Катя.
Ілона проігнорувала повідомлення, бо не думала, що таке може вплинути на думку чоловіка. Та раптом за вечерею він сказав:
– Я зрозумів, що все в житті робив неправильно. І якщо я зараз не почну виправляти все – то пропаду.
– Що ти хочеш змінити?
– Я переїду, знайду нову квартиру, потім роботу. Звичайно, спілкуватися з дітьми буду, але ми розлучимось.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Дружина була шокована, та нічого не відповіла. Натомість, сини почали сварити батька і звинувачувати. Найбільше обурився старший Іван:
– Як ти так можеш? Ти іншу знайшов? Чого тобі бракує?
– Коли виростеш – зрозумієш. Я у вас нічого не беру. Все вам залишу.
Вже на ранок Дмитро поїхав. Невідомо, де він проживав цілий тиждень. Подруга сказала Ілоні, що чула, що він зупинився у двоюрідного брата. Несподівано чоловік зателефонував.
– Ілоно, цей тиждень був дуже важким. Я зрозумів, що не зможу так легко стати на ноги. Того хочу дещо обговорити.
– Добре, приїжджай.
Вже за пів години колишній був на порозі. Сини не схотіли з ним говорити, та він наполіг, щоб вони чули розмову.
– Річ у тім, що все це несправедливо. От дивись, Ілоно, я в цій квартирі зробив ремонт, вікна замінив, меблі, а залишився ні з чим. Я підрахував, ти маєш мені виплатити 10 тисяч доларів за все це.
– Дмитре, але де я їх візьму! В мене два сина, яких треба вдягати, на освіту збирати.
– Тоді я піду в суд і відсужу в тебе половину квартири.
– Як так? Тут ж твої діти живуть? Ти їх хочеш на вулиці залишити?
– І ще, Іване, я забираю комп’ютер, бо він мені зараз потрібен.
– А як мені вчитися? Комп’ютер мені потрібен.
– Повчись у друга чи в бібліотеці.
Ображений Іван пішов в кімнату. Зібрав ноутбук у сумку і жбурнув її батькові. Ілоні було страшенно прикро, що дітям доводиться бачити, який їхній батько. Вона намагалася їм усе пояснити, та сини не хотіли нічого чути і стверджували, що ніколи не пробачать.
Дмитро все ж подав в суд. Та врешті не отримав нічого. Адже квартиру Ілона успадкувала. А відібрати речі він не міг, адже хто б їх забрав в жінки з дітьми, яка залишилася одна. Проте суд зобов’язав Дмитра виплачувати аліменти.
Відтоді Дмитро пропав, не дзвонив і не з’явився. Аліменти не сплачував. Ілона дізналася, що він втратив роботу і далі жив у брата, якому вже зовсім набрид.
Цікаво, чи задоволений він тим, як змінив своє життя? І кому він врешті потрібен?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
