Я сидів в кафе і спостерігав за двома привабливими жінками, одна з яких не зводила з мене очей. Звісно, її увагу привернув дорогий годинник на моєму зап’ясті, вишуканий костюм і ключі від іномарки, які я демонстративно крутив на пальці.
Удавати з себе заможного красунчика довелося недовго. За кілька хвилин жінка вже сиділа за моїм столиком, попередньо розігравши сценку з падінням склянки просто біля моїх ніг.
Її звали Світлана. Вона швидко спровадила додому свою подругу і всіляко намагалася мене зацікавити в розмові. Відверто кажучи, їй це не вдавалося. Але у мене на цю жінку були свої плани…
Після того, як вона розповіла мені про те, яка вона чудова, розумна і красива, мабуть, очікувала, що я запрошу її до себе на чашку кави, але я лише запитав:
– Світлано, мені здається, ми зустрічалися з тобою раніше. Точно! Ти гуляла в парку з дівчинкою в інвалідному візку.
Вмить обличчя жінки вкрилося червоними плямами, які видавали її сором.
– Еммм, ні, ти, мабуть, щось плутаєш.
Коли вона зрозуміла, що я не збирався відступати, то розповіла правду:
– Це донька мого чоловіка, Настя. Кілька років тому невдало впала з коня, тепер от все життя в інвалідному візку проведе.
– Невже немає шансів, що вона знову зможе ходити?
– Покійний чоловік пробував її врятувати, але тільки гроші на вітер викинув. Нічого з того не вийшло. Доля у неї така, – єхидно засміялася співрозмовниця.
Тоді я запропонував їй те, від чого в нормальної людини волосся б на голові дибки встало:
– Настя мені дуже сподобалася. Я би хотів піти з нею якось на побачення. Сподіваюся, у неї нікого нема?
– У неї? Звісно, що нема. Хто у неї може бути! Але я не дозволю тобі з нею зустрічатися. Це якесь безумство.
Тоді я витяг з кишені ручку і написав на листку щедру суму з кількома нулями.
Світлана довго дивилася на цифри і щось в умі рахувала. Мабуть, намагалася зрозуміти, чи покриває та сума всі її витрати на дівчинку-інваліда.
Зрештою, мені довелося збільшити її втричі, поки я не отримав згоду від мачухи на побачення з падчеркою.
Наступного вечора я з’явився на порозі її квартири разом з двома моїми друзями.
Коли Світлана побачила нас, то почала скандалити, мовляв, ми не домовлялися про те, що я буду не сам, і вимагала солідної доплати. Аби її заспокоїти, я віддав їй гроші і змусив написати розписку, в якій вона мала зазначити, що отримала гроші за послуги, які нам щедро надала.
Коли ми зайшли до кімнати Олесі, то побачили перед собою прекрасну дівчинку, яка сиділа в кріслі і, нічого не розуміючи, мило нам усміхалася.
Поки ми розмовляли в її кімнаті, Світлана закрилася в себе, запхала у вуха беруші, аби не чути, як її падчерка відпрацьовуватиме гроші, які вона отримала, і заснула.
Мій товариш Петро зайшов у кімнату і сказав, що господиня міцно спить, тоді ми й вирішили викрасти Олесю.
Налякана дівчина навіть не кричала, бо, мабуть, не знала, кого боїться більше – нас, чи своєї мачухи.
Уявіть собі здивування Світлани, коли та проснулася і не знайшла Олесі в квартирі.
Я думав, що вона одразу побіжить в поліцію і розповість усю правду, аби тільки врятувати дитину. Але вона виявилася ще гіршою людиною, ніж я міг собі припустити.
У відділку вона з’явилася лише через 3 дні після зникнення Олесі. Вигадала версію про те, що падчерку викрав друг дівчинки, який часто бачиться з нею в парку.
Заспокоївшись з приводу того, що їй вдалося зняти з себе всі можливі підозри, Світлана спокійно повернулася додому. Але вже наступного ранку на неї чекав сюрприз.
До неї в квартиру увірвалися працівники поліції, які швидко пов’язали негідницю, звинувативши її у страшному – продала власну падчерку 3 незнайомим чоловікам.
Вона довго не могла зрозуміти, як її викрили. А все було дуже просто.
Олеся – донька мого найкращого друга, який помер кілька років тому. Перед своєю смертю він попросив мене, аби я подбав про його донечку, бо бачив, що його дружина – погана людина.
Світлана одразу після того, як не стало її чоловіка, переїхала до столиці, де в Дмитра була квартира. Я загубив їхній слід. Мені знадобилося кілька місяців, аби їх розшукати.
Я дізнався про те, що Світлана витратила усі кошти, які Дмитро залишив їй на лікування доньки, бо вірив, що зможе поставити її на ноги. Вона й копійки не віддала на реабілітацію. А навіщо, якщо можна все спустити в модних клубах, салонах і бутіках?
Коли вона зрозуміла, що її банківські картки спустошені, вирішила жити тепер за рахунок Олесі, якій держава сплачувала невелику пенсію у зв’язку з інвалідністю. Якби не ті копійки, бідолашна дівчинка давно, мабуть, опинилася б на вулиці.
У Києві мені вдалося таки вистежити Світлану, тоді я й вигадав план: познайомлюся з жінкою в кафе, до якого вона часто навідується з подругою, потім “куплю” у неї її доньку, змусивши підписати потрібні папери, а тоді заберу Олесю до себе.
У мене все вийшло. Після липового викрадення дівчинки я одразу відніс розписку Світлани до поліції. Так вона й опинилася за ґратами, на що цілковито заслужила.
Олеся потім розповідала мені, що мачуха її навіть годувати не хотіла, не кажучи вже й про дороге лікування. Завжди дорікала їй шматком хліба, хоч і жила за рахунок дівчини-інваліда.
Я виконав обіцянку, дану товаришу, і поставив його доньку на ноги. Нарешті Олеся повернулася до нормального життя і може насолоджуватися своєю свободою і незалежністю. Скоро їй виповниться 18 років. Я приготував для неї чудовий подарунок – нову квартиру, в якій вона зможе забути про всі жахіття, які її спіткали, “завдяки” Світлані.
Кожен отримав те, на що заслужив.
Чи вразила вас ця історія?
