10 років тому у нас з Орестом народилася донечка. Ми були дуже щасливими, але нещодавно в чоловіка з’явилася мрія – виховати ще й синочка.
Коли я завагітніла, Орест готовий був на руках мене носити. Взяв на себе всі мої домашні зобов’язання, аби тільки я не втомлювалася.
На усі обстеження УЗД ми ходили удвох. Треба було бачити обличчя мого чоловіка, коли лікарка повідомила нам, що під моїм серцем не один, а 2 малюка. Я спершу хвилювалася, чи вдасться нам поставити на ноги одразу 2 діток, але Орест заспокоював мене і казав, що 2 сини – це для нього чудова мотивація працювати ще наполегливіше.
Я знала що народжуватиму саме в той тиждень, коли й відзначатиму свій День народження. Добре, що малюки дозволили мені його ще спокійно відсвяткувати в колі найближчих людей. В гості навідалися батьки і сестрички з дітьми. Моя Оленка усім розповідала про те, що не може вже дочекатися того дня, коли я принесу додому її братиків, хоч вона дуже мріє саме про сестричку.
Хто ж знав, що все станеться тієї ж ночі. Не встиг чоловік провести всіх гостей, як у мене почалися перейми.
Орест повіз мене в лікарню. Залишитися під дверима родзалу йому не дозволили, тож він вирішив повернутися до Оленки, аби донечка не залишалася на ніч одна.
Пологи тривали кілька годин. Коли я народила 2 хлопчика, то нарешті видихнула. Але сподіватися на відпочинок було надто рано. Я відчула сильний біль, а потім зрозуміла, що лікарі навколо мене почали дуже метушитися.
За кілька хвилин на світ з’явилася чудова дівчинка.
– У вас трійня! – закричав здивований лікар.
Я була шокованою і дуже щасливою водночас. Щоправда, й гадки не мала, як повідомити таку новину Оресту.
Усі лікарі стояли біля мене в очікуванні реакції татуся одразу трьох немовлят.
– Народила? – кричав у слухавку схвильований чоловік.
– Так, народила! Все гаразд!
– Хлопці?
– Ти за кермом, Оресте? – обережно спитала я.
– Ні, поки вдома. Але зараз виїжджатиму.
– То присядь. Я маю тобі щось сказати.
Навіть через слухавку я відчувала хвилювання чоловіка.
– Щось з дітьми? З тобою?
– Ні, зі мною все гаразд, як і з нашими двома синами і донечкою.
Орест десь з хвилину мовчав, а потім розсміявся і сказав:
– Дякую тобі, що ти здійснила і мою мрію, і мрію Оленки. Я тебе кохаю!
За декілька хвилин мені принесли моїх діток. Не знаю, чи існує на світі більше щастя, ніж це.
Чи злякалися б ви, якби опинилися на місці героїні?
