Я ніколи не належала до тих жінок, які марять тихим сімейним життям. Мене цікавила моя професія, самореалізація і статус в компанії. Усі мої колеги називали мене кар’єристкою, а я цього ніколи й не соромилася, як не крути, але частка правди у тому таки була.
Мій чоловік поважав мій вибір, тож ніколи не квапив мене з дітьми, не дорікав тим, що я не поспішаю стати матір’ю. Він теж багато працював в надії на те, що у нас колись таки з’являться діти, тож нам знадобиться значно просторіша квартира.
Мати Євгена готова була мене вбити за мою відмову народити їй дюжину онуків. Спершу свою неприязнь до мене вона пробувала стримувати, але от ненависть їй приховувати стало значно складніше.
– Женю, та вона якась ненормальна! Хіба ж може жінка зі здоровою головою і тілом відмовлятися стати матір’ю? 8 рік вже живете! – казала чоловікові свекруха, не соромлячись моєї присутності.
Пройшов рік з того часу, як ми з Євгеном придбали більшу квартиру. Чи то на мене матеріальна забезпеченість так вплинула, чи просто дійшло усвідомлення того, що я морально і фізично до цього готова, але я щиро захотіла народити дитину.
Але усім відомо: “Людина планує, а Бог керує”, – на момент, коли я допетрала, що бути мамою – це велике щастя, під моїм серцем вже примостилася п’ятимісячна дитинка. Уявіть моє здивування, коли я про це випадково дізналася на черговому медогляді!
Женька був таким щасливим, а про свекруху я взагалі мовчу. Ніколи не думала, що Ірина Петрівна колись буде готовою носити мене на руках.
Вагітність пройшла без жодних ускладнень, а от день моїх пологів нагадував справжню катастрофу. Все йшло не за планом. Я так мріяла, аби в таку відповідальну мить мене за руку тримав мій чоловік, тож я ледь вмовила його на партнерські пологи. В останній момент, лікарі йому відмовили, мовляв, вигляд у нього надто хворобливий, тож нічого йому робити у стерильній операційній.
Та це ще не біда. Моя паніка почалася саме тоді, коли мені сказали, що з такими вузькими стегнами шансів народити велику дитину дуже мало. Єдиний вихід – кесарів розтин.
На щастя, цей день завершився, і вже опівночі я тримала на руках свого синочка. Тоді я ще не знала, що годуватиму грудьми чужу дитину!
Коли ми з немовлям повернулися в нашу домівку, то свекруха почала помічати такі деталі, які дуже прозоро натякали на те, що батько дитини – ніякий не Євген. То очі у нього не такі, то ніс якийсь надто кирпатий! Коли Ірина Петрівна не знайшла на тілі хлопчика родимки, яка, за її словами, передавалася усім чоловікам роду по спадковості – вона забила на сполох:
– Сину, от ти дурень. Ти поглянь на малого – ані краплі на тебе не схожий. Нагуляла твоя люба дружинонька дитину!
Чоловік спершу не звертав увагу, а потім зважився на серйозну розмову зі мною:
– Надю, кажи мені правду! Я маю на це право!
– Любий, я тобі присягаюся, якщо ця дитина моя, то й значить твоя. Якщо дуже хочеш, то можемо тест ДНК зробити, – кинула я зопалу.
Чоловік сприйняв цю ідею серйозно, і вже наступного ранку ми втрьох вирушили в клініку.
Коли ми отримали лист з результатами аналізу – нам відняло дар мови. Виявилося, що дитина нам обом абсолютна чужа!
Я не знаю, як нам це вдалося, але на адреналіні ми дісталися до місцевого полового будинку вже за декілька хвилин. Здійняли галас, і з’ясувалося, що поруч зі мною народжувала молода жінка, якій теж за збігом обставин робили кесарів розтин. Бачте, прізвища у нас дуже співзвучні, от лікарі й переплутали немовлят!
Не життя – а мексиканський серіал якийсь. Тільки обом сім’ям, які побачили власних дітей за місяць після їхнього народження, було тоді зовсім не до сміху. Але коли я вперше побачила очі мого рідного малюка, то вмить забула про все погане, як про страшний сон. Тепер на мене чекало щасливе життя у ролі матері.
Чи доводилося вам бути свідками лікарського недбальства?
Що порадите робити в таких випадках?
