У моєї мами спокійний характер, за все життя не пригадаю, щоб вона з кимось сварилася. Та матуся навіть жодного разу на мене не кричала, хоча бабуся та тітка – повні протилежності. Здавалося, що тільки мама відрізняється у родині, адже решта родичів так голосно говорили, що, здавалося, їх чули всі.
Характером я вдалася у бабусю й тітку. Можу дати відсіч своїм кривдникам, хоча мама мене виховувала не так. Ось одного разу зі мною трапилася одна цікава ситуація.
У моїх батьків є невеличкий будинок за містом, купили ще давним-давно. Ми туди їздили ледь не щотижня, адже там був город і треба за ним доглядати. Звісно, що деякі наші родичі “напрошувалися” у гості, але тато завжди відмовляв. Чомусь вони йому не подобалися.
– Вони нам жодного разу не допомогли за все життя. Тільки телефонують, коли їм щось треба. Завжди чую тільки “треба”! – казав татко.
Зараз мої батьки вже на пенсії та і за городом стало важко доглядати у такому віці. У мами проблеми з серцем, тато – після операції, йому не можна нічого важкого підіймати. Я навчалася в іншому місті, тому не мала змоги часто провідувати стареньких. Тому батьки приїздили на дачу тільки відпочивати, а не займатися хатнім господарством. Ну хіба мама посадила біля будинку квіти, адже дуже їх любила. Ось там вони жили цілий рік. Але потім у тата погіршилося здоров’я і, на жаль, минулого літа його не стало.
Я дуже хвилювалася за маму. Боялася, що вона не переживе таку розлуку, адже у неї і так проблеми з серцем, а тут ще такий стрес. Я намагалася провідувати її, підтримувати. Але вона була проти, мовляв, через неї я пропускаю навчання. Тому попросила так часто не приїздити у гості. Тому ми обмежилися телефонними дзвінками.
– Не треба до мене так часто приїздити, я не мала дитина! Ти краще про себе подумай. Навчання та особисте життя, а я собі дам ради! – щоразу відповідала мама на моє запитання “з тобою все гаразд?”.
Тоді якраз був листопад і я боялася, що будинок не готовий до зими. Адже там нема нормального опалення та й гаряча вода була за щастя. Я все-таки запропонувала мамі перечекати зиму в місті, там буде набагато краще. А якщо будуть хурделиці, що на машині не проїдеш? Приїхала, зібрала речі та відвезла матусю додому.
– Чесно, як тільки-но потеплішає – то я приїду до тебе та відвезу на дачу! – пообіцяла матусі.
Всю зиму мама пробула на квартирі в місті. Ось вже квітень, але мама, здається, навіть забула про будиночок.
– Матусю, скоро вже літо. А хіба ти не хочеш повернутися на дачу?
– Знаєш, мені зараз не до цього. Погано себе почуваю.
– Мамо, я знаю, що ти мені брешеш.
– Ой, доню, через тебе пропустила улюблений серіал, зателефонуй мені пізніше! – і кинула слухавку.
Ні, щось тут не так. Надворі така гарна погода, тепло, а вона відмовляється їхати на дачі. Треба приїхати додому на вихідні – вона вже точно від мене нікуди не дінеться.
– Ну моя сестра попросила пожити там. Бо у неї внуки малі, їм треба на свіжому повітрі гуляти. Сказала, що на тиждень-два.
– А скільки часу вже минуло?
– Місяць. Чи навіть більше. Я не знаю точно.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ось так моя “люба” тітонька випросила у мами ключі та всією родиною поїхала туди відпочивати – 5 онуків, вона, чоловік, а ще її син та невістка.
– Ну, а ти їй нагадувала про те? Вже скоро травень. Сподіваюся, що вона не думає, що переїхала туди назавжди?
– Вона щоразу відпрошується ще на декілька днів. Каже, що їй там дуже подобається.
Такого нахабства я не могла терпіти! Знаю, що тітка у будівництво дачі жодної копійки не вклала. Прокинула у суботу зранку, зібралася та поїхала на дачу. Маму не стала будити, не треба їхати туди та сваритися з тіткою, у неї серце хворе. Не хочу, щоб старенькій гірше стало.
Коли я приїхала на подвір’я, то не впізнала рідний будиночок. Огорожа покосилася, всюди розкидані дитячі іграшки, хтось потоптав всі матусині грядки з квітами. Однак, всередині мене очікував ще більший “сюрприз” – зламаний кран у кухні, розбита ваза та декілька тарілок, брудний посуд, порвані штори (які я колись подарувала батькам), а стіни обмальовані олівцями. Мої батьки стільки років створювали тут затишок, а тітка приїхала та все зіпсувала!
Вдома нікого не було. Я швидко пофотографувала весь безлад та пішла до сусіда Миколи. Знаю, що він колись працював сантехніком. Попросила за гроші змінити замки у будинку.
– Звісно, сусідко, без проблем!
Декілька хвилин – і у мене в руках нові ключі. Швидко сіла у машину та поїхала додому.
– Доню, а де ти була? Я вже почала хвилюватися!
– А я на дачі їхала. Ось, прошу, подивися, що там твоя сестричка зробила!
Мамі аж погано стало від тих фотографій, що я аж бігла в аптеку за ліками.
– Будь ласка, якщо вона буде до тебе телефонувати – не підіймай слухавку. Краще одразу скажи мені, я буду з нею говорити. А тобі нема чого дарма нервуватися.
Ми не чекали довго. Через годину чую – дзвінок, а на екрані телефону “Сестра”. Ну, шоу починається!
– Що взагалі трапилося? Ми двері не можемо відчинити, приходимо – а там новий замок!
– Це я у вас хочу запитатися. Що ви зробили з будиночком? У мене є фото та відео. Ви зіпсували чуже майно, негайно повертайте гроші! Мої батьки за будиночком доглядали, а ви з онуками так його знищили!
– Гроші? Ха, розмріялася! Ми тобі ні гривні не дамо!
– Ну тоді я зараз йду в поліцію. У мене є докази, так що з легкістю можу написати заяву.
– Правда так вчиниш з рідною тіткою? У мене внуки малі, звідки я стільки грошей візьму? – очевидно, що така погроза налякала родичку і вона почала спокійно розмовляти.
Я кинула слухавку. Через 5 хвилин до мене зателефонував Олег, її син:
– Привіт. Моя мама багато зайвого наговорила через емоції. Ми з тобою дорослі люди, давай разом знайдемо вихід з ситуації?
Олег, на відміну від його матусі, був адекватним чоловіком. Він погодився забрати всю свою сімейку та заплатити за ремонт, але я спершу привезу їм ключі. Нехай переночують один день, а завтра рано поїдуть геть.
Через два тижні я привезла матусю на дачу. Олег повісив нові штори, купив тарілки та відтер малюнки свої дітей зі стіни. А вже понищені грядки я йому пробачила. Однак, більше вони до нас не телефонували. Ось так я змогла повернути наш будиночок і тепер щовихідних приїжджаю до матусі. Ніколи б не могла подумати, що найгірший ворог – це твій родич!
Чи погоджуєтеся ви зі словами дівчини? На вашу думку, вона правильно вчинила, коли вирішила прогнати родичів?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
