Оля зайшла на кухню та заварила собі міцної кави. Присіла на стільчик та почала гортати газету. Оголошення про рекламу та анонс улюбленої телепередачі її не приваблювали. Вона вже хотіла перегорнути сторінку, однак побачила фото дівчинки. Світле волоссячко, карі оченята та маленька ручка. Точніше, протез…
… Мати кричала, сестра крутила пальцем біля скроні. Оля ревіла: 17 років, вагітність, він посміявся, сунув сотню («більше не можу») і пропав.
Термін вже був великий, далі приховувати не могла.
– Про що ти думала? Ганьба яка, сором! Виростила на свою голову! Як я людям в очі дивитися буду?! – Мати розійшлася не на жарт, захлиснули страх і відчай, і не думала, що її молодшій дочці, майже дитині, раз в сто гірше.
Старша сестра сміялася, але, в загальному, з матір’ю була згодна. Олю жаліти ніхто не збирався. Якось не вміли в цій сім’ї любити і жаліти. Жили три жінки під одним дахом, але, як зрозуміти і підтримати один одного, не знали.
– Роби що хочеш! Іди куди хочеш, але щоб ЙОГО не було! Ти мене почула! – кричала мати.
І дівчина пішла. Грюкнула дверима, наговоривши наостанок образливих слів. До пологів додому так і не повернулася – жила то в однієї подружки, то в іншої.
Прийшов термін – народила. Звичайно, потайки мріяла – побачить бабуся внучку і відігріється у неї серце. Адже бабусі так люблять онучок!
А дівчинка народилася калікою. Оля як куксу замість ручки побачила – заридала, заголосила.
День сльози лила і наважилася – написала відмову. З пологового будинку приїхала додому. Спустошена, байдужа. «Мертва», – сказала сестрі. Та матері. Більше ні слова. Тема була закрита.
Минали дні, місяці. Через півтора року до обласного будинку дитини заглянув журналіст міської газети і зробив кілька фотографій. Одну з них надрукували в постійній рубриці «Фото тижня» з підписом: «Це теж наші діти. Софійка, 1.5 роки. Обласний будинок дитини»
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Свою дівчинку Оля впізнала відразу. Коли старша сестра вбігла в кухню і побачила дівчину, яка б’ється в істериці, злякалася:
– Що?! Що з тобою! Мамо! Мамо! Олі погано! Мамо!
– Це моя! Моя! Це моя! Дівчинка! Софійка моя! Мамочка! Мамочка! Це вона, моя! ..
Оля трясла газетою перед притихлими сестрою і матір’ю і кричала:
– Моя! У газеті фото впізнала … ручку впізнала! Я ручку побачила, ручку! ..
– Софійка, обласний будинок дитини – пошепки прочитала сестра і мовчки простягнула газету матері. Мати глянула і заголосила.
На наступний день розчинилися двері кабінету головлікаря «Будинку дитини», куди увірвалися три жінки.
– Віддайте! Будь ласка! Це ми! Це наша Софійка! Наша!
Через місяць Оля гуляла з дівчинкою. Це була її донечка.
Оля заслуговує на другий шанс? Чому? А ви б змогли пробачити дівчині?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
