Одного сонячного дня на лавочці біля під’їзду сиділи троє добрих подруг. Усі вони давно були на пенсії. Зустрічались щодня, любили обговорювати хто що приготував на обід, останні новини, розповідали щось про своє життя, розглядали сусідів.
– Ох, донька телефонує, мабуть, скоро внуків привезе! – заметушилась Ольга Петрівна, піднімаючи слухавку. – Ну дівчата, побачимось завтра, а то я з дітьми до самого вечора буду!
– До завтра! Внуки, то стільки радості. – сказала Світлана Іванівна.
Через 10 хвилин повз них проїхала машина. Двоє молодих людей, а з ними і двоє дітей попрямували до під’їзду подруги.
– І до мене мають внучку привезти. Ти б ввечері теж прийшла, коли син поїде, добре? Софійка дуже любить, коли ти з нею бавишся! – люб’язно сказала Світлана Іванівна до Діани Юріївни.
– Добре!
Пані Діана була самотньою жінкою. Ні чоловіка, ні дітей, ні внуків. У неї були тільки її подруги. Тому її часто запрошували до себе, щоб не так сильно почувалася самотньою. Вона любила гратися з чужими дітьми.
Жінки розійшлися по своїх квартирах. Діана Юріївна спекла пиріжки і сумно поглядала у вікно:
– До мене теж могли приїжджати діти і внуки, але не судилось.
А потім жінка раптово пішла з цього світу. Похороном займалися подруги. Коли вони зайшли до її квартири, щоб перебрати речі, то наткнулися на фотоальбом.
“Роман, 1 рік”, “Синочок йде в перший клас”, “Роман з татом” – писало на фотографіях. Жінки дивувались, адже Діана Юріївна ніколи про нього не розповідала. І вирішили подзвонити йому.
– Алло! Мене звати Ольга. Ви Роман? А чи відомо вам, що вашої мами не стало?
Та коли жінки почули відповідь чоловіка, то були ошелешені. Не дивно, чому їхня подруга ніколи не згадувала про рідного сина.
Діана Юріївна була справжньою красунею. До неї залицялися усі парубки з військового училища. Дівчина швидко вийшла заміж за одного з кращих хлопців. Кохання між ними було неймовірне, хоч весілля скромне.
Різне вони переживали у житті. І злети і падіння. І достаток і безгрошів’я. Але ніколи не падали духом. Завжди підтримувати один одного, поважали і любили.
Потім у них народився син – Роман. Це ще більше зміцнило їхні стосунки. Вони душі не чаяли в дитині. Життя було чудовим і щасливим. До одного моменту. Коханого не стало.
Для Діани Юріївни тоді увесь світ зупинився. Життя поділилося на “до” і “після”. Довго горювала жінка, але потрібно було брати себе в руки заради сина. Хто б міг подумати, якою він виросте людиною.
Минали роки. Хлопчик ріс у цілковитій любові і турботі. Мати балувала його, хотіла, щоб син не відчував браку уваги. Та думок про те, щоб почати нові стосунки у неї не було. Серце все ще належало її коханому.
Напевно це було однієї з її помилок. Адже для хлопчика важливо бачити і рости поруч з чоловічим прикладом поведінки.
Коли син став підлітком мати зрозуміла, що його вже не перевиховати. Він її не слухався, не піддавався під контроль, робив усе, що йому заманеться. Був далеко не зразковим сином.
Вступати до університету він не збирався. Потім поїхав закордон до товариша, ремонтував машини. Деякий час працював нелегально, тож не міг приїхати навістити матір. Дзвонив, але дуже рідко.
Ночами жінка плакала через сина: “Чому він так її зневажає, чому навіть доброго слова не скаже”, “Чому вона мусить сама просити його подзвонити чи приїхати?”
Минуло кілька років. Роману дозволили офіційно проживати у тій країні. Діана Юріївна лише зітхала, коли чула від знайомих, що їхні сини вже повернулися на кілька днів додому, а син навіть не заїкався до матері про зустріч.
– То давай я до тебе приїду? – питала Діана, тоді у неї була можливість і сили.
– Ні! Я ж живу не один. Ми з хлопцями винаймаємо дві кімнати, куди тобі до нас? Я сам скоро приїду! – заспокоював матір той.
І не приїжджав. Лише рідко висилав їй смішні гроші, що ледь вистачало на проживання.
А потім виявилось, що син одружився, що скоро стане батьком. Біль розлуки не давав Діані Юріївні спокійно жити. Як же їй хотілося побачити внуків не через телефон, а наживо! Обійняти їх, попити чаю з невісткою.
– Що з того, що я бачу їх раз на три місяці по камері! Сину, прошу приїдь хоч раз! Невже так важко?
– Ти думаєш, я тут мільйони заробляю? Мені не має, що до роботи – кататися туди-сюди? Це дорого!
Після усіх спроб зблизитися зі сином і його сім’єю у жінки опустились руки. Вона більше йому не дзвонила. Він інколи міг про себе нагадати. Вона продала квартиру у якій жила і купила однокімнатну у протилежній стороні міста. Якомога далі від життя, яким жила, подалі від минулого.
Тут вона знайшла двох подруг. Вони були для неї як сестри. Ще з внуками дозволяли гратися, хоч якась радість була для жінки.
– Ох, лишенько яке! – плакали обидві на поминках Діани Юріївни. – Така добра людина була. Не дав їй Бог радості – дітей та внуків! Дуже жаль жінку, що прожила стільки років в самоті.
А потім ті ж подруги знайшли номер Романа і вирішили сповістити його про втрату близької людини.
– Алло! Ви знаєте, що вашої мами більше немає серед живих? – сумно сказала Ольга Петрівна.
– Справді!? – настала пауза. – Ну що ж! Доведеться їхати на батьківщину, розв’язувати питання з квартирою! Дякую, що повідомили.
У жінок аж очі округлилися від несподіванки.
– Ні краплини жалю до матері! – розплакалися обоє, стоячи посеред кімнати. – Ось як такого сином назвеш?
Невже у всьому винна любов матері до сина?
Фото з відкритих джерел
