Як же так! Як не соромно? Така велика! Важко було сказати? Тут не ясельна група, мити тебе ніхто не буде! Ось і стій так, смерди до вечора поки мама не прийде!

Мені було 12. Я лежала в лікарні. Цю історію я згадала зовсім недавно. Вона спливла, як іржавий підводний човен, похований в пам’яті. Зусиллям волі, тоді в дитинстві, я наказала собі її забути. Вийшло.

Минуло 30 років, і з відчуттям вчорашнього цієї події, з цифровою точністю деталей і повним спектром відчуттів я раптом згадала все. До запахів, до солі під носом.

Я лежала в лікарні. Нічого серйозного. Просто періодично болів живіт. Мама наполягла на обстеженні. Мені подобалося, що я пропускаю школу. Подобалася підвищена увага батьків і друзів. Наша палатна тусовка теж подобалася.

Це було майже як табір. Страшні історії та анекдоти до глибокої ночі, спроба намазати пастою хлопчаків із сусідньої палати, в яких встигли закохатися, обмін анкетами і піснями.

Когось виписували. Ми обнімалися і плакали, клялися в дружбі до смерті, щоб через пару днів геть забути і обличчя, і ім’я. На вільні ліжка приходили нові.

І в один день наш маленький передпідлітковий колектив поповнився двома маленькими дівчатками. Їм було по 5 років. Одна з мамою. Друга – одна: мама вдома з молодшим братиком.

Ми, старожили 3-ої палати, збилися в скривджену купку і спостерігали, як цим малявкам стелять ліжка, як беруть кров під їх сопливі схлипи. Переморгувались розчарування. Як же тепер нічний регіт? Вилазки в сусідню палату? Карти на яблука?

Добре ще малі Але мама! І мама виправдала наші побоювання. Вона виявилася тіткою суворою і дисциплінованою. Під її контролем вся палата ладом ходила митися і чистити зуби. І після сніданку сідала за уроки. Вона була в курсі обмежень по дієті кожної з нас і, боронь Боже, розкрити при ній заховану шоколадку.

І ніякої балаканини, ніякого хихикання в тиху годину і після 10-ої. Ніякого ниття – це вже не нам, а тій неможливо жалюгідній дівчинці, яка лежала без мами. Вона слухалася, не нила, а беззвучно розмазувала по щоках невгамовні сльози. І підвищувала голос до вереску тільки тоді, коли медсестра приходила забирати її на якісь процедури.

Я не запам’ятала її ім’я. Пам’ятаю тугу в очах та скуйовджене біляве волосся, яке оформлялося в акуратний хвостик тільки ввечері, коли маля відвідувала мама.

Одного ранку вона наклала в штани. Ось так стояла біля вікна, поки ми займалися уроками. Стояла тихо, як їй було наказано. А потім по палаті поплив запах. Джерело смороду першою визначила наша палатна мама. Вона підійшла до вікна, відтягнула гумку колгот на худенькій попі дівчинки і вибухнула гнівним щебетом.

Як же так! Як не соромно? Така велика! Важко було сказати? Тут не ясельна група, мити тебе ніхто не буде! Ось і стій так, смерди до вечора поки мама не прийде! Дівчинка мовчки дивилася на свою кривдницю. Без сліз. Мнучи неспокійними пальцями поділ сукні.

Кивала, просочуючись чужим обуренням. Погоджувалася з кожним словом. Так, грішна! Так, винна! Так, буду стояти тут до приходу мами!

Дівчата позатикали носи, і картинно зображуючи блювотні позиви, пішли в коридор. Обурена мама переключилася в режим моралей і пояснювала власній дочці, що не можна поводитися так, як ця «засранка».

Мені було 12. Моєму братику 3. Я знала, як миють попи. Я стягнула зі спинки ліжка свій рушник, взяла «засранку» за руку і повела в душову. Повз правильної мами. Крізь лави здивованих подруг.

Найскладніше було зняти колготи. Смердюча жижа тягнулася за ними по ногах до самих п’ят. Плюхалися на підлогу. Смерділо нестерпно. Малятко покірно піднімала ноги, тримала задертою свою сукенку. 

Ми довго чекали, коли крижаний струмінь стане хоч трохи терпимим. Мовчки переглядалися, ніби задумали злочин. А раптом не вийде? – говорив її погляд. Прорвемося! – відповідав мій. Вийшло.

Тільки прати труси і колготки в мене не вистачило стійкості. Я метнулася в палату. Дістала з тумбочки пакет з яблуками. Викотила їх прямо на ліжко – і назад в душову з пакетом.

Скрутила брудні речі тугим клубком у прозорий целофан, зав’язала подвійним вузлом.

– Мамі ввечері віддаси і все розкажеш! Зрозуміла?

– Зрозуміла! – сказала дівчинка, ім’я якої я не пам’ятаю. Тільки очі. Блакитні. Променисті. Вдячні.

І ми повернулися в палату. Там всі мовчали. Мовчала матуся. Мовчали дівчата.

Мені здавалося, що зі мною, опоганеною, тепер не хочуть спілкуватися. Здавалося, від мене продовжує смердіти. І запізніла думка, що можна було повідомити про подію санітарці і не бруднити руки, не давала мені спокою. Ось я ДУУУРА!

А на наступний день мене виписали. Я ні з ким не обіймалася, не клялася у вічній дружбі. Зібрала речі. Сказала «Бувайте!». І забула цю історію на 30 років.

Згадала. І тільки тепер зрозуміла, що я була героєм. Я утерла не тільки попу п’ятирічній доні, а й ніс своїм подругам і тій правильній мамі. Всі ці довгі 30 років я жила з упевненістю, що в дитинстві була нестерпною, примхливою ​​і зухвалою дівчинкою.

І тепер, дивлячись на своїх дітей, часом нестерпних і свавільних, я плекаю надію, що і в їх пам’яті зберігаються такі маленькі приклади любові і безкорисливого добра.

Не оцінені в своїй піднесеності й героїзмі, вони, можливо, забудуться до пори. Але будуть свідченням того, що в незграбному підлітковому тілі, під натиском гормональних бур зростає і зріє Людина, здатна любити, співчувати і приходити на допомогу.

Як би ви вчинили на місці цієї дівчинки, допомогли б малятку?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector