Це сталося в РАЦСі. Ми заповнили заяви і йшли в касу платити мито. Дорогою мене осінило: я не хочу заміж. Зовсім. З одного боку, у мене була відповідальність перед хлопцем і батьками. А з іншого, чому я маю себе змушувати? Посеред дороги я зупинилася і прямо сказала про свої почуття. Згодом я лише переконалася, що це рішення було правильним. Тепер я розриваю любі відносини, якщо відчуваю дискомфорт.
Ліз Гілберт писала:
“Одна моя подруга організувала розкішне весілля на триста людей. На ній було дороге дизайнерське плаття. Та вона заявила, що в цей момент не почувала себе щасливою, а навпаки! У її душі було горе.
Не дивно, що її шлюб не вдався. Мабуть, відсутність почуттів краща, ніж, коли ти відчуваєш себе не у своїй тарілці.
Ще одна знайома письменниця Енн Патчетт днями опублікувала свої роздуми щодо невідповідних почуттів. У її родині сталося горе – помер батько. Він багато років хворів, а дочка постійно за ним доглядала. Незважаючи на усю любов Енн до рідного тата, вона була щаслива, коли він пішов у вічність. Адже в цей момент закінчилися муки для них обох. Жінці вистачило сміливості розповісти про це назагал. Звичайно, що багато людей не зрозуміли її і засудили.
Інший друг зрештою зізнався, що він всією душею ненавидить Різдво і більше не збирається його святкувати.
А знайома, яка в юному віці зробила аборт, спокійно спить ночами і абсолютно не шкодує про своє рішення.
Друг-трудоголік відверто визнав, що на смертному одрі не буде жаліти, що мало часу приділяв сім’ї. Попри усі стереотипи, він отримує справжню насолоду від того, чим займається і кожного ранку буквально на крилах летить в офіс.
Жінка, яку покинув чоловік після 20 років шлюбу заради молодої коханки, відчувала радість і полегшення. Хоча як вона сміє? У її душі мають бути одні страждання!
А моя матір щиро зізналася, що день, коли ми з сестрою переїхали, став для неї найкращим в житті. І ні, вона не хотіла плакати за дітьми. Вона хотіла випити алкогольний коктейль і станцювати запальний танець.
На кінець мій смертельно хворий знайомий, дізнавшись про свій діагноз, зрадів, що скоро прийде кінець. Він відчував спокій і умиротворення. Йому не потрібно було перейматися через пенсію, низьку зарплату чи відсутність житла. Проблеми світових воєн чи глобального потепління також його більше не хвилювали. Він чітко знав своє майбутнє і оптимістично провів свої останні дні.
Одного разу він мені сказав, що життя – неймовірне, але він втомився, тому готовий піти. Натомість лікарі твердили, що він просто не може усвідомити, що відбувається і перебуває в шоковому стані після отриманих новин про своє здоров’я. Насправді їм просто не подобалося, що він щасливий. Адже у такі періоди заведено сумувати.
Хочу звернутися до кожного з вас! Ви не маєте соромитися своїх почуттів і можете відчувати що завгодно, незалежно від стереотипів.
Хто визначає ці рамки нормального?
Навіщо страждати чи картати себе? Навіщо придурюватися?
У кожної людини є своє щастя.
У кожної людини є своє горе.
У кожної людини є своя любов.
Живіть своїм життям, а не тим, яке нам намагаються нав’язати”…
А ви згідні з цією думкою?
