Я працювала вчителькою в місцевій школі, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він викладав дітям уроки фізичної культури. Микола – завжди був справжнім красенем: високий, стрункий і дужий. Усі незаміжні дівчата за ним упадали, та й заміжні, чесно кажучи, теж не могли встояти перед його заграваннями. Попри те, що Микола дуже любив дівочу увагу, з усіх претенденток на його серце він обрав мене. Я вірила, що шлюб його змінить, і коли з’являться діти – йому зовсім не стане часу на загравання з іншими.
І я таки не помилилася, приводів для ревнощів він ніколи мені не давав. Микола став чудовим чоловіком, дбав про нас із дітьми, як тільки міг. Коли ми зрозуміли, що власний будинок на вчительську зарплату не збудуєш – чоловік прийняв рішення їхати в Італію на заробітки. Я, звісно, не хотіла цього, бо розуміла, що подружні стосунки на відстані – те ще випробування, але Микола мене заспокоював:
– Все буде добре, ми впораємося. Ти сама розумієш, гроші нам дуже потрібні. Хіба ж дарма мої батьки подарували нам таку чудову ділянку землі під будинок?! Як не почнемо будівництво через декілька років – усе поросте бур’янами.
Він мав рацію, тому ми зі сльозами на очах проводжали голову сімейства на чужину. Довгі 7 років чоловік важко трудився, аж поки ми не змогли збудувати будинок своєї мрії.
На новосілля Микола повернувся додому. Я вірила, що це вже назавжди, і була на сьомому небі від щастя. Про дітей я взагалі мовчу: вони не могли ні на хвилину відійти від рідного татуся, якого так довго не було поруч.
Поки всі щиро раділи тому, що сімейні мрії почали ставати реальністю, Микола постійно тривожно заглядав в телефон. Коли я спробувала з’ясувати, що відбувається – чоловік лише суворо відповів, що вимушений повернутися ще на деякий час в Італію, аби довести усі справи до кінця.
Я зітхнула, але в глибині душі розуміла: робота є робота, нікуди від неї не подінешся. Коли ввечері Микола був зайнятий збиранням валізи, йому на телефон прийшло повідомлення. На екрані висвітлився його зміст. Я випадково заглянула і завмерла на місці.
Якась жінка йому писала про те, що чекає від нього дитину, сумує за ним і сподівається, що він якомога швидше до неї повернеться.
Я не йняла віри власним очам! Як таке може бути? Коли ж Микола встиг створити на чужині нову сім’ю? Я ніколи навіть не помічала й натяку на те, що в нього може бути інша.
Аби не зійти з розуму, я почала переконувати себе у тому, що це просто чийсь злий жарт, а може хтось номером помилився. Правдою це точно бути не може. Треба стерти усе з пам’яті і удавати, що все гаразд.
Тривалий час я так і робила. Микола став ще уважніше до мене ставитися: дарував мені коштовні подарунки, робив компліменти, влаштовував романтичні вечори.
Я тішилася рівно до того моменту, поки не пригадувала собі те повідомлення від таємничої незнайомки. В голові виникала думка: “Раптом це всього лише спосіб спокутувати свою провину переді мною?”
Я тисячу разів намагалася заговорити з чоловіком про те, що я побачила тоді того вечора в його телефоні, але так і не наважилася, бо думала, що це може назавжди зруйнувати нашу сім’ю. А після того, що я почула від свекрухи, взагалі відмовилася від будь-яких спроб з’ясувати правду.
Виявилося, що земля, на якій стоїть наш будинок, за всіма документами належить лише моєму чоловікові. За словами його батьків, це лише формальність. Але тепер я в роздумах: якщо я влаштую чоловікові скандал з приводу того злощасного повідомлення – чи не опинюся я на вулиці?!
Що ж мені тепер робити?
Що можете порадити героїні цієї історії?
Чи вірите ви в те, що повідомлення могло бути помилкою?
