Дуже часто люди плутають любов із пристрастю. Всі фільми та книги розповідають нам про шалені історії кохання, де головні герої готові страждати та боротися за свої почуття, але це є поганим прикладом кохання. Це справжній прототип токсичних стосунків, де люди не отримують задоволення, а просто страждають й час від часу забувають про весь біль через шалений порив пристрасті.
Нам хочеться вірити у те, що людина, до якої нас шалено тягне – наша споріднена душа. Насправді це не так. Ми просто потрапляємо у полон пристрасті й хочеться вірити, що вона може перерости у щось більше. Але не варто триматися за людину, яка вас не любить. Пристрасть дуже швидко минає й рідко перетворюється на кохання.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Приклад з життя
Коли мій колишній хлопець вирішив зі мною розійтися, він вигадав для цього якусь незначну причину. Мабуть, йому самому було важко зізнатися в тому, що він мене просто не любить. Тоді я – сильна, впевнена в собі та незалежна, перетворилася на божевільну колишню, яка постійно йому телефонувала та писала. Мені хотілося виправити ситуацію, адже я звикла до того, що за своє кохання потрібно боротися. А як боротися за те чого нема?
Мені хотілося довести, що я гідна дівчина, що у всьому лише моя вина, але я готова виправлятися та робити все, щоб його повернути. Зараз навіть страшно згадувати, на які шалені вчинки я готова була піти. Я дозволяла йому ставитися до себе як до чогось непотрібного та незначного. А всі наші розмови здавалися мені солодкими митями.
А потім він просто зник. Припинив спілкування. Більше не читав моїх повідомлень. Навіть переїхав до іншого міста й почав зустрічатися з іншою дівчиною. Тоді я і зрозуміла, що він мене більше не любить. Сказати, що було боляче – нічого не сказати, але мушу зізнатися, що саме після цього я зупинилася та перестала докладати будь-які зусилля.
Якби він з самого початку сказав мені, що не любить, я б не проходила всі ці десять кіл пекла. Проте тепер я чудово розумію, що людина, яка дійсно тебе кохає нізащо просто так не піде. Люблячий чоловік буде намагатися розв’язати всі проблеми, знайти якесь рішення, але не піде просто так.
Якби він мене кохав, то ми б розібралися зі всім як дорослі. Й не варто думати, що ваш розрив – це лише ваша вина. Насправді ви просто не підходите один одному. Можливо зараз для вас це звучить занадто страшно, але з часом ви самі це усвідомите.
Що для вас кохання?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
