Говард Келлі був сиротою. З підліткового віку хлопець розносив дрібні товари людям, щоб заробити гроші собі на навчання та харчі.
Якось він залишився абсолютно без коштів, а голод ставав нестерпним. Після довгих вагань хлопець вирішив зайти в перший зустрічний будинок і попросити милостиню. Він натиснув на кнопку дзвінка, а двері йому відкрила красива дівчина. Говарду відібрало мову й перехопило подих. Він не зміг попросити у неї їжу, тому сказав:
– Чи не могли б ви мені дати склянку води?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Натомість незнайомка принесла хлопцеві стакан молока. Той випив його і запитав:
– Скільки я вам винен?
– Ви нічого мені не винні. Матір завжди повчала мене, що не можна брати гроші за добрі справи, – відказала дівчина.
– Дякую вам велике! – сказав Говард.
Після цього візиту він зрозумів, що світ не без добрих людей. Ця думка неабияк гріла йому душу.
З того часу минуло багато років. Говард став хорошим лікарем і переїхав у місто, де влаштувався на роботу. Одного дня до них приїхала пацієнтка на консультацію. У реєстратурі повідомили, що вона мешканка містечка, в якому хлопець народився. Він одразу пішов в палату до жінки, яка спала після довгої дороги. Говард впізнав у ній ту молоду дівчинку, котра колись винесла йому склянку молока.
Лікар детально вивчив історію пацієнтки. Її хвороба була настільки серйозною, що надій на одужання практично не було. Хлопець розмірковував про несправедливість світу, а потім рішуче вирішив, що зробить все можливе, щоб врятувати цю дівчину.
Говард Келлі довгих вісім місяців боровся за її життя. І йому вдалося перемогти у цьому поєдинку. Пацієнтка одужала. Проте на це пішло багато зусиль та коштів. У день виписки лікар сказав видрукувати йому чек, а потім він оплатив його до копійки. Цей рахунок віднесли жінці.
Вона хвилювалася, що сума за лікування буде непідйомною для неї, але яким було її здивування, коли вона побачила слова: “Оплачено склянкою молока. З повагою, лікар Говард Келлі”. Від щастя й радості пацієнтка розплакалася.
Не дарма Біблія вчить: “Що людина посіє, те й пожне”.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
А ця історія – це не просто притча чи вигадка. У її основі лежать реальні події, взяті з біографії лікаря Келлі, відомого терапевта та одного з засновників першого в Сполучених Штатах Медичного дослідницького університету Джона Хопкінса.
А ви згідні з тим, що кожен отримує по заслугах?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
