«Їм тільки перловку та карамельки. Ще хлібець купую. М’ясо та шоколад тільки уві сні бачу», – говорила бабуся в супермаркеті. Після робочого дня там було багато покупців. З візками, кошиками. А на неї я звернула увагу, тому, що вона підходила до вітрин і довго стояла біля кожної. Іноді брала щось в руки. Копчену вирізку навіть понюхала. А потім поклала назад. На полицю. Йшла вона якось боком, одне плече трохи вище від іншого.
Покручені пальчики насилу стискали паличку. Повз йшли веселі люди, стояв легкий гул голосів і ця бабуся здавалася тут … Чужою. Стільки розпачу було у неї в очах. Дістала хустку, сльози витерла. І зупинилася з літньою жінкою, сказавши ці слова.- Так ти живи, Лідо. Коли твого вже 10 років як немає. Чого ж ти таке кажеш? – сплеснула руками співрозмовниця.
– Сил немає вже. Ледве до магазину йду, ноги болять. Ніби по склу ступаю. Уколи мені ставлять, а їх вистачає ненадовго, потім біль пекельний, лежу в основному. Якби не Шарик, взагалі б не встала! – бабуся знову розплакалася.
– Так треба тобі в притулок, або як там зараз називається. І догляд там, і харчування. Пенсію начебто туди віддаєш. І все. Ну вони і тобі трохи залишать. Там же і медпрацівники є. Чого одній поневірятися? – вчила бабусю знайома.
– Так-то воно так. Але туди ж з тваринами не можна. Вони мені пропонували, соцпрацівник приходив.. Але я без Шарика нікуди не піду. З ним розлучать – краще мені й не жити. Він же у мене остання рідна душа після Колі мого. 12 років песику. Як хвостик за мною. Очки розумні. Часом так нудно, а на нього подивлюся – і відразу легше. Помолюся і далі живу, – і бабуся повільно побрела вздовж прилавків.
Вона купила пакет перловки, хліба і трохи карамельок. Хотіла взяти пакет молока, але потім, порившись в пошарпаному гаманці, передумала. Ми стояли в різних чергах. І вже на вулиці я бабусю наздогнала. Вона ледве-ледве йшла. Шапка-грибок, легкий плащ. Віддала їй шматочок м’яса, ковбасу, сир і цукерки. Я без цього цілком проживу, а судячи з того, що вона м’ясо бачить уві сні, і шоколад теж … Ну сумно ж! Старенька не могла зрозуміти, чому я їй все це віддаю. Пробувала дістати гаманець, потім шепотіла, що їй нема чим за це заплатити. Ну, не вдаючись у деталі, запропонувала її довезти до будинку.
А вона запросила всередину. І звідти назустріч вилетіла пухнаста біла грудочка – болонка по кличці Шарик. Зараз у всіх шпіци та мопси, бульдоги та йорки. Якщо чесно, болонка дуже здивувала! Песик сів, а потім лапку подав. Вдома порядок. Меблів мінімум. Два ліжка. Одне з яких розібране, а друге – з горою подушок, білим покривалом і на подушки ще немов тюль кинута. По-старому так.
– Тут Миколка спав. Ми з ним душа в душу жили. Рідний мій. А тепер ось куди? Ледве ходжу. Чайку хочеш? – бабуся зашкутильгала на кухню.
Там був портрет над столом. Чорнявий і кароокий красень і вся така повітряна білява сіроока дівчина в капелюшку. Саме ця бабуся Ліда, Лідія Петрівна. Вона теж на портрет подивилася. І відразу відчай з очей зник, вони стали мрійливими, ніби іскорки загорілися. Шоколад бабуся їла маленькими шматочками, мружачись від задоволення, сьорбаючи так зворушливо чай з блюдечка. І посміхнулася. Голенькими яснами, немов дитина. Якщо чесно, в той момент я себе відчувала дуже погано. Бо не правильно це. Коли шоколад сниться. Коли комусь так погано …
З’ясувалося, що пенсія у цієї самої Лідії Петрівни дуже маленька. Комуналка, ліки, а вони зовсім не дешеві … Собачку треба годувати. Бабуся розповіла ще, що торговці фруктами її жаліють. Просто так віддають помідори, огірочки, яблука, які вона тре на тертці. Так і перебивається.
– Коли молодими були, вірили. Вірити треба. Але тоді були сили, здоров’я і надійне плече поруч. А зараз все це зникло. Діток не народили, напевно, не судилося. У Миколки сестра була, але вона давно померла. А у мене … Від брата повинні бути племінники. Але я брату писала на стару адресу, а листи поверталися. Самого його теж давно немає. Відстань – вона роль грає, часто бачитися не доводилося, та й потім справи, турботи. Загалом, мила, так і живу одна. Ні, доживаю. Так правильніше буде. Спасибі тобі. Зараз багато хто поспішає мимо пройти. Своїх бід та проблем вистачає, навіщо ще чужі. Я тебе попросити тільки хотіла. Ти не могла б мені іноді дзвонити? Раптом що зі мною буде? Шарика мого … Може, куди в хороші руки потім? Він пропаде один на вулиці. І в притулку пропаде. Домашній дуже і полохливий такий!
Вдома я ніч заснути не могла. Так, бабусі могли допомогти. Але вона не хотіла розлучатися з собакою. Що тоді залишається? Загалом, вирішила я цих найближчих бабусі знайти. У вік Інтернету, соцмереж це можливо. Тільки пошуки мало що дали. А може, Лідія Петрівна забула якісь деталі? Виручили мої родичі. Вони живуть зовсім поруч з областю, де жив брат бабці. І легко було доїхати за адресою брата бабусі. Загалом, вдалося з’ясувати, що племінники перебралися в невелике містечко. Так буває, що родичі не завжди зв’язок підтримують. Деякі взагалі за все життя один одного не бачать. Тим більше брат-то був не рідний у Лідії Петрівни, а як виявилося, троюрідний.
Головне те, що племінники – плечистий білявий здоровань Микита, з пшеничними вусами і сухорлявий інтелігентного вигляду Олексій з паличкою виявилися людьми порядними. Вони приїхали до бабусі Ліди. Та без кінця плакала, намагалася їх обійняти висохлою рукою. Сіли розмовляти, а вона все Шарика до себе притискає. Як би негласно кажучи: «Я без нього нікуди».
– У нас, тітонька, спокійно. Живемо в будинку двоповерховому з дружиною. Біля будинку можна городик невеликий тримати, там все садять. Хто картоплі трохи, хто зелень. Або квіти, – розповідав Олексій.
– Як це? Біля будинку? І ніхто не стягне і не витопче? Я просто з Миколкою покійним все клумбу пробувала тут, біля нашої «п’ятиповерхівки» розбити. Так то витопчуть, то вирвуть, то недопалків накидають. Або скла наб’ють. А тут треба ж … городик. Чудеса чудові! – дивувалася баба Ліда.
– Ну а взагалі … Можна до нас. Ми на селищі живемо. А чого гадати? У одних погостювати, у інших. Там і визначишся. Діти від нас окремо. Так що … Ти не думай, рідна ж кров. Не переживай. І собаку з собою візьмеш, треба з щепленнями, довідками та всім іншим питання вирішити. На поїзді-то щоб їхати! – втрутився в розмову Микита.
Квартиру вони продали. І бабуся поїхала. Микита і Олексій сказали, що мовляв, поїдеш до своїх – ласкаво і до нас просимо. Перший Шарика на руках тримав. Речей у баби Ліди набралося небагато.
Минув час. Подруга Люська все говорила:
– Ось як там ця бабуся? І чому тобі завжди більше всіх треба? Може, їй там погано буде? Жила б собі тут. Зі своїм собакою.
– Мріючи з’їсти шоколад? Бачивши уві сні шматочок м’яса? Люсю, вона ж зовсім старенька і хвора. Ну скільки б вона протягнула ще одна, а? Добре, забрали б її в будинок для літніх людей. А собака? Вона б від туги не витримала. Ти ж бачила, як чіплялася все за свого Шарика. Зрозуміло, що родичі різні бувають. Але ці самі Микита і Олексій цілком нормальні адекватні люди.
А недавно прийшов лист. Почерк був такий, немов писала дитина …
… Привіт, Таня. Пише тобі баба Ліда. Ми тут добре. Шарик любить на сонечку грітися. Біля будинку. Живу я в Олексія. Посадили кріп і помідори прямо біля будинку. Увечері телевізор дивимося та чаюємо, у них тут цукерки смачні дуже. Все у мене добре. Дякую тобі за все. Приїжджай в гості, моя дорога!
Ви допомагаєте старшим людям?
