Орися все життя мріяла про дівчинку. Щоб у неї було біле, кучеряве волосся, немов у ангелика. А навпроти неї стояв хлопчик. Рудий, у веснянках.
Все було вирішено давним-давно, але тільки, мабуть, зараз, коли Орися йшла в дитячий будинок брати дитину, вона раптом відчула, що готова зупинитися. Було нестерпно страшно. Страшно зробити той крок, до якого вона, сама того не помічаючи, йшла всі ці довгі роки.
В думках Орися чітко бачила цю особу, якій судилося стати її часткою, її життям і продовженням. Дівчинка. Маленька. Біленька. Неодмінно кирпата, як Коля. Орися з солодким хвилюванням чекала моменту, коли її шию охоплять чіпкі рученята, уявляла, як замруть вони з донькою на мить, щоб вже потім жити удвох …
Орися йшла по давно знайомій вулиці, і думки її вкотре неслися в минуле. Одного разу жінка-лікар з жалем дивлячись на неї, сказала:
– Шкода, звичайно, але дітей у вас більше не буде …
Вона ще довго хворіла, потім поступила на завод і оселилася в тісному, багатолюдному гуртожитку. Поступово вона звикла жити одна. Ніби все завмерло в ній, заледеніло.
Вона акуратно перевиконувала норми на своєму револьверному верстаті – і всі її поважали, цінували, але цуралися, вважали якоюсь нелюдською.
Мабуть, тепліше всіх ставився до неї голова завкому Влад Павлович Нестеров. Вона дізналася, що саме за наполяганням Нестерова їй дали кімнату, хоча вона нікого не просила про це. Хтось заперечував: самотня, мовляв, може і почекати. А він сказав, що Орися – фронтовичка і вже хто-хто, а вона своє заслужила.
Крихітна кімнатка, куди переселилася з гуртожитку Орися, виявилася в величезній комунальній квартирі, де в коридорі завжди вищало, ревло, півтора десятка дітлахів, де потрібно було примудритися якось прорватися в ванну і раніше захопити в кухні конфорку для чайника. І все ж це був рай, тому що можна було замкнутися, лягти на ліжко і, закривши очі, згадувати, згадувати, згадувати …
Потихеньку вона відтає. Перестала відмовлятися, коли її кликали в клуб або кіно. Ходила робити манікюр і зачіску. І подобалася собі самій, дивлячись в суспільне дзеркало в коридорі комунальної квартири.
З’явився в її житті чоловік, який, як їй здалося, був простішім і чеснішим за інших. Майстер ливарної ділянки. З ним було спокійно. Навіть занадто. І коли він поїхав на заробітки вона не засмутилася. Поїхав, обіцяючи писати, та так, видно, і не зібрався …
І знову пішло життя поодинці. Повісила над ліжком збільшений портрет Колі, а поруч – свою фотографію, у вушанці.
Тепер їй уже за сорок. Взяти малюка на виховання? Чи не пізно надумала? Інспектор з дитячої роботі у виконкомі так прямо їй і сказав: «Щоб виховати дочку, треба років п’ятнадцять затратити, як мінімум. Зможе? Подужає. А їй ще й однокімнатну квартиру обіцяли. І вдвох жити легше, ніж одній …
Вона йшла вулицею. Поскрипував під ногами сніг. Олена торкнулася ручки високих дверей дитячого будинку. Директор Таїсія Іванівна, висока жінка в строгому костюмі, зустріла її у своєму кабінеті.
– Ви добре все продумали? – Вона майже відчужено дивилася в очі Орисі. Що робити, всякі люди приходять всиновлювати дітей, і директор не має права помилятися. Орися розуміла це. І, прямо дивлячись в очі Таїсії Іванівни, дівчина несподівано для самої сказала:
– Я фронтовичка … – Ходімо, – потеплілим голосом сказала Таїсія Іванівна. – Ви хотіли дівчинку? Вибирайте … Тільки це не так просто …
За дверима ігротеки стояв могутній крик. Ледве Орися і директор увійшли в кімнату, з купи малюків, яка ворушилася на підлозі, вискочив скуйовджений, весь всипаний ластовинням хлопчина і кинувся до них .. Він схопив жінку за руку і вигукнув:
– Мама, ти за мною?
Хлопчина міцно вчепився в неї, всі малюки, мовчки збившись в кутку, чекали. Орися з острахом подивилася на Таїсію Іванівну. Як же так? Адже вона хоче дівчинку. Маленьку, біленьку. А тут раптом – веснянкуватий хлопчисько. Ні, ні, не треба.
– Підемо, мама, – хлопчина нетерпляче смикав її за руку.
– Ні … Ні, я потім прийду, – Орися абияк вивільнила руку і вибігла з ігротеки.
– Я говорила вам, це не просто, – задумливо сказала Таїсія Іванівна Приходьте дні через два-три … Хлопчик все чекає. Багатьох беруть, а його ні … Ось він і кинувся …
На другий день все не ладилося в Орисі. Її не полишало відчуття, що зробила щось погане. Перед очима стояв кудлатий веснянкуватий хлопчина.
Після зміни Орися пішла в завком. Ще в приймальні крізь прочинені двері почула бас Влада Павловича і чийсь дуже знайомий верескливий голос. Впізнала його: контролер Красавіна, яка забракувала сьогодні її деталі. Ясна річ, для чого вона дитину бере – квартиру отримати! А тут і більш заслужені є … Я, можна сказати, все життя на виробництві! ..
Орися не чула, що відповів Влад Павлович. Прикривши рукою почервонілі щоки, вона вискочила надвір.
Через два дні вона знову йшла в дитячий будинок. На цей раз не встигла навіть пройти в кабінет Таїсії Іванівни, як з ігротеки вирвалася ватага малюків з криком:
– Ігор-веснянка, за тобою мама прийшла!
І веснянкуватий хлопчик повис у неї на руці.
Вийшла Таїсія Іванівна, Орися розгублено усміхалася:
– Значить, доля.
Додому вона йшла з Ігорем-веснянкою. Орися відчувала тепло його міцної долоні, і на душі було легко і просторо. Він чіпко, немов боячись загубитися, тримав її за руку і говорив:
– А ти на заводі працюєш? .. А сестрички-братики у мене є? .. Ну, нічого, будемо жити вдвох … Я виросту, всьому навчуся. Тоді ти прийдеш з роботи, а я буду тебе годувати …
Коли вони підходили до будинку, Орися спохопилася: на ліжку, на столі були розкладені платтячка, дівчачі туфельки, велика імпортна лялька. дівчина на хвилину зупинилася, потім рішуче рушила до під’їзду.
– Побудеш поки у сусідки, а мені в магазин, зрозумів?
– Я з тобою, – занепокоївся Ігор.
Вона обняла його:
– А ти послухай, добре?
Орися повернулася через годину, навантажена новими покупками. Хлопчина кинувся до неї, немов повернулася вона не з магазину, а з далекої подорожі. Незабаром вони сиділи за столом з Ігорем-веснянкою, і він з азартом наминав котлети, яблука, тістечка – все підряд.
Вона міркувала: Ігор спатиме на ліжку, а вона як-небудь влаштується на кушетці. Влад Павлович обіцяв дитячий садок. Не відразу, звичайно. А поки Наталя Петрівна, сусідка-пенсіонерка, за сином догляне, коли Орися на роботі.
– Це папка? – запитав Ігор, дивлячись на портрет Колі.
Орися кивнула і погладила, рудий йоржик.
– Зараз вмиватися – і спати, – сказала вона.
Хлопчина слухняно встав, і вона повела його у ванну.
– Мама, а ми тепер весь час разом будемо? – запитав він, лягаючи, в ліжко.- А то, знаєш, – пошепки додав він, – у нас одну дівчинку взяли, а потім повернули … Ти мене не повернеш?
– Ні, ні, спи.
Син зручніше влаштувався і скоро засопів, і Орися раптом подумала, що він схожий на Колю. Напевно, в дитинстві чоловік теж був такий же веснянкуватий з рудуватим йоржиком волосся на голові.
Вона вийшла в коридор. Набрала номер телефону Влада Павловича. Почувши знайомий бас, поспішила висловити все, що вирішила:
– Квартиру мені зараз не треба … Так, так, добре подумала …
Навшпиньках повернулася в кімнату. Крізь завіску на вікні пробігали відблиски світла пізніх тролейбусів. У нього буде зовсім-зовсім інше життя. Вона навчить його тієї простої мудрості, яку спіткала сама. Навчить відрізняти добре від поганого. Навчить не боятися нічних тіней.
А на ліжку спав Ігорко. Він міцно тримав іграшкового ведмедика, немов боявся, що його заберуть. Але ні. Тепер це його дім. Назавжди.
А ви б змогли наважитися на такий крок, як Орися?
